Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпископ.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.

Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь. Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпископа зашарілось, наче од вітру та сонця.

На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?

Мамай думками залітав кудись далеко…

Та й усі вони, мовчавши, там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.

Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.

Михайликова неня думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї? І про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?

Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…

Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.

А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові…

Згадавши про щось вельми важливе, єпископ плеснув у долоні й гукнув до дверей:

— Гей, там!

Але ніхто не відгукнувся.

— Отче Зосимо! — знову покликав Мелхиседек.

За якусь хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:

— До розказу, владико.

— Знайди мені в городі спудея Прудивуса. І того вченого… пана Романюка.

— Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.

— Мерщій!

— Я й так — мерщій, владико.

— Одним духом.

— Я й так — одним духом, владико.

— Приведи їх до мене. Іди!

— Іду, владико.

І куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола а чи козацький мудрий борщ.

— Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.