У задзеркаллі 1910—1930-их років

Пропозицію В. Молотова більшість членів Політбюра ЦК КП(б)У прийняла примирливо в надії, очевидно, все ж таки договоритися в Москві. Лише голова уряду України П. Любченко поставився до цієї пропозиції з недовірою. Він виголосив промову, в якій підкреслив, що поведінка російської делеґації на пленумі українського ЦК від початку до кінця провокаційна і нельояльна. Мовляв, атмосфера недовір’я до керівників української республіки, яку вони створили з першого дня приїзду, виходить з прихованої політики Кремля, що має глибоке історичне, економічне й політичне коріння, тому жадні переговори в Москві ні до чого не приведуть. Вирішення суперечливого питання повинно статися на місці, не тільки на Політбюрі, але й ширше, на пленумі. Ухвала пленуму повинна бути законом і для уповноважених із Москви.

Промова П. Любченка не знайшла підтримки в більшости присутніх, тому, прийнявши пропозицію В. Молотова, вирішили пленум розпустити й завтра виїхати до Москви.

Таким несподіваним чином провалилася «надзвичайна місія» Кремля в Києві. Також це було ідейне банкрутство самого П. Любченка, і то не лише як голови українського радянського уряду, але й як колишнього провідника боротьбістської партії. Банкрутувала також допіру революційна й бойова політична течія, в передових лавах якої був П. Любченко, який після краху вирішив накласти на себе руки. Повернувшись із пленуму додому на Фундуклеївську вулицю, він, відіславши дітей у літню резиденцію у Святошині, пострілами з бравнінґа вбиває дружину й себе.

Ранком усі члени Політбюра та їхні російські колеґи, що зібралися від’їжджати до Москви, були вражені звісткою про смерть Любченка. Цій події «Правда» за 2 вересня 1937 року присвятила на четвертій сторінці в розділі «Хроніка» кілька рядків петиту.

«Заплутавшись у своїх антирадянських зв'язках і, очевидно, боячись відповідальности перед українським народом за зраду інтересів України, 30 серпня колишній Голова Ради Народних Комісарів України Любченко покінчив життя самогубством», — повідомила «Правда» 2-го вересня 1937-го року.

Після вікопомного пленуму в Україні відбувся тотальний погром усіх вищих партійних, урядових, господарчих, культурних організацій. Були знищені майже всі секретарі обкомів партії, голови облвиконкомів, міськрад, керівники й директори всіх великих державних підприємств, фабрик, заводів. Нові масові арешти пройшли в Спілці письменників України, в наукових, педагогічних і культурних організаціях республіки.

Після самогубства П. Любченка й переговорів українського Політбюра в Кремлі прийшли негайні арешти членів Політбюра І. Шелехеса, С. Кудрявцева, М. Попова, В. Чернявського та інших. Одного за другим почали скидати народних комісарів і членів уряду. Першим був заступник голови Раднаркому В. Порайко, далі начальник управління в справах мистецтв А. Хвиля, наркомзем О. Шліхтер, наркомфін Рекіс, наркомос В. Затонський, секретар ВУЦВК Ю. Войцехівський та інші. Також були заарештовані прибічники політики «нового курсу», носії генеральної сталінської лінії в літературі: голова Спілки письменників України поет І. Кулик, драматург І. Микитенко, прозаїк І. Кириленко, критики В. Коряк, Б. Коваленко, П. Колесник, І. Йосипчук та багато інших.