У задзеркаллі 1910—1930-их років

Не важко, мабуть, сказати — чому, але ж не каже ніхто. «Років із п'ять тому я написала статтю „Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського“, — згадувала С. Павличко. — Почали приходити гнівні листи: „Як можна!“» Справді, не можна. Ось, наприклад, зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про це» (наче у Москві початку 1990-их на семінар «їжа й питво в літературі»), попросив було автор сих рядків збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..

І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Російської кухні у вигнанні» П. Вайля і А. Ґеніса, а чи «Книги їжі» І. Клеха, назва якої перелицьована з «Книги води» Е. Лімонова, нічого нам з цією темою в літературознавстві не залишається. Але, писав Т. Шевченко, «аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п'є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо його також ми, особливо тут, на «незалежних» теренах письменства, «де серце, — як значить місцевий О. Соловей, — кров і триста грам сирого м'яса».

Відтак, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, Лєнський у Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. «Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», — пригадуєте? «Выпил чаю / не полегшало», — відгукнувся через століття московський мінімаліст А. Макаров-Кротков. Ну, потім ще Н. Греч описував, як переїв, бідака, на обіді у Ф. Булґаріна, так що вночі «обкакався й довелося вставати і йти митися». В Я. Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклеївся штаньми до шкіряної отоманки.