У задзеркаллі 1910—1930-их років

З таким Хвильовим, який разом із монологом свого героя писав власні партійні покаянні листи, легше спілкуватись. «Живому» мистцю легше пробачити навіть те, що «йому не вистачало українських слів», бо він хотів лише «більших контрастів і п'янкіших букетів запахів, удаваючись задля того до французьких і російських слів», як значить Ю. Шерех. І даремно дочка М. Куліша, близького приятеля М. Хвильового, наполягає у спогадах, що «Хвильовий говорив чистою українською мовою без усяких русизмів», адже в редакційних та видавничих коридорах столичного Харкова 1920—30-их років панувала, як знати, російська мова, якою між собою спілкувалися пролетарські автори.

Але вищезгадані мовознавці закидали М. Хвильовому не лише вживання іномовних слів задля «більших контрастів», але й свідоме захаращення літературної мови русизмами, яких при бажанні можна було просто уникнути: всіх тих «безумно», «м’ятежно» й т. ін.

Отже, навіть не торкаючись політичного аспекту «справи Хвильового» в літературі, а звернувшись лише до її літературознавчого наповнення, знову зіткнемося із споконвічним питанням щодо «національного походження». І тому мовити буде вільно лише про непевність світогляду М. Хвильового, ба навіть про свідоме його роздвоєння: з одного боку — мрії про комуністичний інтернаціоналізм, а з іншого — висування ідеї «азіятського ренесансу» на чолі з пролетаріятом. А подвійність літератури, як писав сам М. Хвильовий у передмові до новели «Я (Романтика)», «послідовно веде до виродження, до деґенерації».

І як наслідок, замість «молодечого запалу» (С. Пилипенко) приходить духовне безсилля — на жаль, одночасно з розумінням давніх постулятів самостійности, як це було в М. Хвильового, росіянина за походженням. Але відбувається це не через власне усвідомлення (та чи й може людина неукраїнської національности взагалі пізнати українську духовність?), але завдяки трагічному розвитку подій.

До цього часу більшість мистців на чолі з М. Хвильовим, озброєна романтичною ідеєю соціялізму, до останньої хвилини не дозволяла собі керуватися мотивами власного національного інтересу. Після «набуття» такого світогляду дуже швидко поставало обвинувачення в «шовінізмі» та «фашизмі». Натомість примарне «щастя для всіх», як життєстверджуюча догма, повністю відкидало національну ідею. Проте знову-таки лише через розвиток подій М. Хвильовий позбавляється згодом власного світоглядного матеріялізму, беручи його під сумнів і являючи на світ Божий замість «революційної маси» тип «сильної людини». Але попри те, що раніше ним самим були придушені власні паростки національного сумління («Новелою „Я“ автор рішуче постає проти індивідуалізму». — М. Хвильовий), а підсвідомо письменник таки засуджував «дрібненькі сльози, гістеричність, відсутність справжньої стійкости» в образі революціонера — усе це було вивернуто радянською ідеологією «по-свій» і сприяло лише перевихованню інтеліґенції в дусі комуністичного світогляду.

Достоту за якоюсь диявольською інерцією усе зроблене письменником бралось на озброєння зовсім іншими силами, і навіть зміна «романтичних» методів літературної творчости М. Хвильового пречудово призвела до справжньої критичної концепції, яка була так необхідна для творення цілком нової методи соціялістичного реалізму.

І коли подальший хід історії вивів романтиків з їхнього заборсаного світу фантомів до трагічної дійсности, більшість із них нарешті зіштовхнулися з яскравим проявом своїх колишніх мрій, себто з російсько-імперіялістичною дійсністю. Оспівана Хвильовим Голуба Савойя знов перетворювалась на занедбану Малоросію. Від того часу життєвий шлях більшости комунарів пролягав у тяжке протверезіння, а в деяких він взагалі закінчувався трагічно. Хай там як, але відступати з того шляху було нікуди. Дбайливо створюваний комплекс комуністичного світогляду раптово розпався, і натомість визирнула, нарешті, справжня суть «революційних» звершень в Україні 1920—30-их років. «Ельдорадо тут! / Кожний з вас — холоп! / А хто тікатиме — куля в лоб!», — роз’яснював О. Влизько. Згадаймо, що першим серед «утікачів» опинився М. Хвильовий, застрелившись 13-го травня 1933-го року. Слідом за ним пішли у небуття нарком М. Скрипник та М. Гаврилів, директор Харківського педінституту, які вчинили самогубство саме з «політичних міркувань».