У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Та сама банальна втрата популярности, а також, відповідно, невдачі на любовному фронті, призвели до самогубства російського «горлана-главаря» В. Маяковського, якого у 1930-му році вже відверто критикували молодші колеґи.
Український комуніст М. Хвильовий, до речі, бачився з В. Маяковським 1929-го року в Москві. «В будинку Ґерцена вечеря з Маяковським, — згадував А. Любченко, — де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили». М. Хвильовий, як і його російський колеґа, так само вкоротив собі віку пострілом у голову в 1933-му році, нібито надивившись жахів голодомору по українських селах. Оскільки йому, як колишньому чекісту, до будь-яких «революційних» жахів було не звикати, то переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає малоймовірним. Насправді ж головна небезпека бачилась М. Хвильовому в занепаді власної популярности, через що незадовго до самогубства було влаштоване соцзмагання між ним та О. Слісаренком, у результаті якого обидва мусили представити нові «пролетарські» романи. М. Хвильовий романів, як знати, не писав, видаючи на-гора «романтику вітаїзму» в оповіданнях, новелях, повістях. Незавершений роман «Вальдшнепи» був демонстративно спалений ним, немов третій том «Мертвих душ» М. Гоголя. «Ще рік — і ти скажеш: / — Краще смерть, ніж таке життя. / І я відкажу: / — Ось бравнінґ», — значив Л. Чернов у кіно-симфонїї «Харків» 1929-го року.
Отже, через творчу безвихідь надходили думки про іншу «творчу» розв’язку соцзмагання. «Хвильовий п’яний бився головою об стіну — з відчаю, — згадує А. Любченко. — А от ще головою об стіну, де висіла мапа географічна півкуль — топитися в океані хотів». Мрії про героїчний суїцид — як відповідь на всі питання пролеткульту, літературної дискусії, українського націонал-більшовизму — часто лунали у розмовах М. Хвильового з приятелями по «творчому» застіллю. Але що це були за розмови? Хвильовий, як згадує А. Любченко, «коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав і перекричати його було неможливо». Тож надалі Хвильовий пив уже наодинці. «Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ — провадив далі А. Любченко. — Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читаючи у себе в кабінеті. А потім мені каже: „— Вночі був Блакитний“. — Як? Що ви? „— Так, так, Аркашо. Ось з-за шафи вийшов і каже: Ну, що ж далі буде?“ Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно».
Те саме, зауважимо, відбувалося перед тим з прозаїком М. Зощенком. «У 1926 p., коли катастрофа була для мене занадто близькою, — значив він, — коли протиріччя і конфлікти жахнули мене і я не знаходив виходу, я побачив дивний сон. Я побачив, що в мою кімнату входить Єсенін, який нещодавно помер, повісився. Він входить у кімнату, потираючи руки, щасливий, задоволений, веселий, з рум’янцем на щоках. Я в житті ніколи його таким не бачив. Посміхаючись, він сідає на ліжко, на якому я лежу. Нахиляється до мене, щоб щось сказати. Здригнувшись, я прокинувся. Подумав: „Він прийшов по мене. Усе скінчено. Я, мабуть, помру“».
Отже, обидва «письменницькі» марення свідчать про відступ перед небезпекою, що про неї попереджають потойбічні гості. Найближчою небезпекою, зокрема для М. Хвильового, було, за умовами соцзмагання, представлення роману, якого він не написав. Решта пояснень самогубства колишнього чекіста, розчарованого в ідеалі Загірньої комуни, не витримують жадної критики. Про голод на селі, яким нібито був вражений М. Хвильовий, було чути задовго до його вікопомної експедиційної поїздки Слобожанщиною в складі письменницької аґітбригади. Загалом слід зазначити, що хворобливо-алькогольні «пошуки істини» обдуреними українськими комуністами з «нових панів» тривали у Харкові вже від кінця 1920-их років, але активізувалися вони саме взимку 1932—33 pp. «Ночі Гофмана» — так назвав І. Дніпровський цей період «комуністичної» агонії пролетарських письменників. Тож слідом за М. Хвильовим, який відкрив навігацію «червоних» самогубств, того ж 1933-го року застрелились нарком освіти М. Скрипник і ректор Харківського педагогічного інституту О. Гаврилів, а також отруївся поет П. Гірняк.
«Він взагалі любив випити, — свідчить І. Сенченко. — З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлася якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми».