Крига. Частини І–ІІ

Пан Кожинський повернувся з книжкою під пахвою і шкатулкою у руках. Він покликав покоївку, щоб та запалила лампу. Сівши до столу, він якийсь час придивлявся до мене з-під густих брів; лівою здоровою рукою, оздобленою масивним перснем із оком у трикутнику й Сонцем, машинально погладжуючи віко шкатулки, яке вкривали хитромудрі рослинні символи.

Коли покоївка зачинила за собою двері, він відкрив книжку. То був альбом із фотографіями.

— Я не знався із твоїм батьком, юначе, але знай, що тебе не випадково порекомендували мені учителем Стася. Ми намагаємося допомагати сім’ям старих товаришів. Про тебе мені написав знайомий знайомого; я написав знайомим.

Він урвав.

Я опустив погляд.

— Я, мабуть, уже про дещо здогадувався…

— У тисяча дев’ятсот дванадцятому, — продовжив він, перебиваючи мене, — я брав участь в операції зі звільнення товаришів зі Спілки чинної боротьби, яких транспортували до Катеринослава й Севастополя на Чорноморські процеси. Як ви, напевно, знаєте, акція вдалася, але згодом нас почали ще наполегливіше переслідувати. Ми розділилися — міста були небезпечними; більшість із нас намагалися пробратися до Галичини, багатьох упіймали. Мій підрозділ обрав напрямок на Румунію, урешті нас прогнали крізь креси й відрізали над Дністром, ми тікали третій тиждень, був уже жовтень, і ми знали, що Пілсудського схопили, революція у Росії зазнала поразки, а японці відступають на всіх фронтах. Тепер йшлося лише про те, щоб відірватися від казаков; урешті ми самі мало не заблукали. Ми їхали степом, подалі від людей. Села було видно здалеку, завдяки димові у небі. На оте ми натрапили в сутінках і раптово. Ми гадали, що нас і так побачили, та й потребували провіанту… Убогий хутір, кілька халуп, правду кажучи, землянки, мазанки. Ніде й сліду вогню, жодного диму, жодного світла, й тиша, така степова тиша, що мурашки по спині бігають, ні собака не загарчить, ні худоба не зареве, ні віз не заскрипить. Нічого. В’їжджаємо, зброя напоготові. Одразу видно, щось трапилося, бо жодна халупа не стоїть прямо: стіни похилені, двері вибиті з рам, дахи обсунулися. З реманентом те саме, наче його хто деформував у лещатах, дошки криві, кола покручені, стовпці потріскали. Їдемо до колодязя — колодязь завалено. Зазираємо до загород. Тварини мертві, тільки мухи кишать над падлом. «Пошесть», — хтось шепоче. Командир наказує перевірити, що з людьми. Зазираємо до халуп. З людьми те саме — трупи. Відганяємо мух. Обличчя, наче в потопельників, опухлі, розм’яклі. А водночас червоні й чорні, мов від опіків. Об’їжджаємо село, дивимося на землю. Іде слід з півночі на південь, шириною у чотири вози: земля розкопана, вивернута, розрита, але не від оранки, а так, ніби сама розсипалася, розмилася, розумієте, немає жодного сліду від знаряддя. Навіть каміння на цьому тракті розтріскане, гравій потрощений. Дивимося один на одного. «На південь», — каже командир. Їдемо — але ніч, треба зупинитися. Уранці слід одразу уривається. Є, а далі нема — посеред степу, місце, як місце, але тут земля вивернута, а за кільканадцять кроків уже трава зеленіє. «На північ, — каже командир, — назад». Їдемо. Минаємо село, слід уже чіткий, можна їхати риссю. Пополудні, за яких тридцять миль, бачимо оте на горизонті. Одразу стає зимно. Ще трохи, й подих замерзає на устах. «Лютий», — міркуємо. Пам’ятаєте, у тисяча дев’ятсот дванадцятому на захід від Західного Бугу про лютих тільки й гомоніли. «Лютий», — кажемо собі, й шнуруємо куртки, загортаємося у плащі, квапимо коней. Тільки потім, коли я повернувся до Царства й почитав газети з Галичини, то зрозумів, що то було. Кьоніґсберзька експедиція знайшла тоді щось подібне у Великому Князівстві Фінляндському, в Ніландській губернії. Перший бурульник.