Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Описи діаспори свідчать про її непідробний інтерес до України і визнання того факту, що вона докладає чимало зусиль, допомагаючи українцям виїздити на Захід. У «Бурдику» Володимира Діброви наратор (діставшись США з делегацією молодих спеціалістів з України за фіктивним запрошенням) надибує абшитованого еміґранта-бібліотекаря Любомира Бринчака, який відкрито визнає, що любить усіх українців, організував український студентський клуб, українську баскетбольну та волейбольну команди і влаштовував виставки українських митців. Він редаґував український журнал, писав вірші і прозу українською мовою і організував українську бібліотеку. Український патріот, він більшу частину свого життя обороняв «українську справу» і хоче зустрітися з останньою делегацією, що приїхала з України. У Юрія Андруховича в «Перверзії» Перфецький крутить любов з народженою в Америці і вихованою в Європі вченою Адою Цитриною, яка має українське коріння. У «Рекреаціях» Немирича і Штундеру завіз до Чортополя на свято доктор Попель, український еміґрант-психіатр, який живе у Швейцарії. Він знайомий з творчістю молодих поетів і люб’язно пригощає хлопців сиґаретами «Gauloise», годує, а на додачу дарує трохи західних презервативів; окрім того, він обіцяє організувати запрошення до Америки для двох поетів. Один із персонажів «Польових дослідженнь з українського сексу» Забужко, еміґрант-професор з Пенсильванського університету Марк, реґулярно запрошує інтелектуалів з України до свого університету і організовує фінансування для них.

Таких діаспорних інтелектуалів, щоправда, автори зображають такими собі поблажливими, самопроголошеними експертами з усього українського. Попри їхні зусилля, тривала фізична відсутність в Україні створює помітну психологічну різницю між ними та українцями, які виросли в радянському світі. Їхня застаріла українська ідентичність, плекана десятиліттями вдалині від батьківщини, може здатися дивною для людей з України і, таким чином, персонажі з діаспори часто подаються в гумористичному світлі. Бринчак їздить на величезному автомобілі з часів Ейзенгавера, і його передній двір — справжній сад українських кліше (часник, мак, кавуни). Він запрошує наратора на традиційну вечерю, що її українці їдять на Святвечір, хоча надворі не Різдво. Герой роману постійно підсміюється з нього собі під ніс. Коли головний герой запитує Бринчака, чи можна в нього пожити, той кидає, що для нього знайдеться місце у місцевій українській церкві. Доктор Попель також їздить на старому авто «Chrysler Imperial», і, як з’ясовується, має досить своєрідне знання української літератури та особистої історії. Висадившись у Чортополі, два поети, Немирич і Штундера, прощаються з ним, обзиваючи його проміж себе «мудаком». Мудак — це сучасне слово з українського жарґону, яке старший доктор Попель не знає. У такий спосіб Андрухович показує, що нове покоління українських інтелектуалів, з одного боку пристаючи на ласки і дякуючи за доброчинність еміґрантам-інтелектуалам, з іншого — відчуває труднощі, намагаючись з ними порозумітися, а отже, трактує їх як диваків і чужинців.