Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
Гундос витягає з кошика смугасте кошеня.
«Цього першого», — каже він.
Молодша не відходить від Бомжа, котрий всією відвертістю беззубої печери припав до флакона.
— Дядя, дай малєнькой попіть…
— Не чіпай того смердюха, — попереджає сестру Лєна.
— Дядя, посмотрі, что у малєнькой єсть, — молодша піднімає спідницю. Рожевий атлас трусиків спалахує в сутінковому фіолеті. Шкіряний підморгує Гундосові. Молодша мізинком відтягує донизу резинку трусиків: «Дядя-я-я-я…»
— Не дам, — підсумовує Бомж. Він вдоволено зауважує теплі струмені, що пробігають тілом, намагається зосередитись на цих струменях, на згущеннях та джерелах тепла, на хорах міріадів зраділих клітин, котрі вітають прибуття алкоголю переможним гімном, радісним співом відродженої життєдайної повноти.
— Сраний кастрат, — пирхає молодша, обсмикуючи одяг. — Стріптіз окончєн.
Шкіряний регоче.
Гундос прив'язує смугасте кошеня до дверцят шафи. У дверцята вкручені чотири великі нікельовані шурупи. Гундос ретельно перевіряє, чи не розхитались шурупи, припасеною викруткою дотягує їх до твердої непорушності на площині. Від ретельності обличчя курдупля червоніє, він сопе і ніби вищіє ростом. З волохатої торби з'являється коток мідного дроту. Смугасте кошеня ховається цеглин, курдупль знаходить його, обмотує дротом лапки. Він зауважує рожеве черевце смугастого і тихо сміється.
Бомж заплющує очі.
Ташкентський базар сорок дев'ятого року. Малий злодюжка встигає добігти до низького дувалу і вчепитись у його глинястий перекат, коли звідкись зліва (через півстоліття все зло у спогадах виникає зліва) матеріалізується товстий гарбузник Кутул. Прив'язаною до мотузки гирькою він б'є пальці, вкрадений корж падає за дувал. За хвилину малого стоптують ногами. На базарі не прийнятий кулачний тан. Багно до багна топчуть ногами, виконуючи тисячолітній торговий хашар Мавераннахра, Дженда, Янікенду, Туркестану. Тіло злодюжки стає все одноріднішим з листопадовим багном, котре червоніє і теплішає. До дувалу неквапливо підходить комсомолець Рашид з клаптем червоної тканини на рукаві халата. Червона тагма найнижчої в імперії влади — влади чергових, дружинників і табірних бугрів — заспокоює хашарітів: вир та отхлань базарної солідарності набуває ознак простого натовпу (репресованого метатексту, зліпленого із теплих, тяжких, смугастих бухарських халатів). Рашид регоче. Запопадливий букініст Шольман витягає з багна багно. «З того дитячого будинку, де завхозом Кульгавий Хасан», — пояснює букініст і віддано дивиться в красиві чорні очі начальника. Комсомолець грізно насуплює брови. Натовп розсмоктується. «Чушка», — каже Рашид і перекидує малого за дувал. Той падає на вкрадений корж. Пройде чверть години і він його з'їсть. Корж буде вже холодним, але солодким та м'яким, з присмаком бавовняної олії…
Серед руїн палає багаття. Гундос вже вийняв з волохатої червоної торби свій витвір, якому дав ім'я Пластилінової Рушниці. Ретельно розіп'яте на дверцятах шафи смугасте, з рожевим черевцем, кошеня дивиться на багаття, і в його очах скаче веселе полум'я.
— Команді приготуватись до розстрілу! — голосно сміється Шкіряний. Від його сміху кошеня починає сіпатись, намагаючись звільнитись від дротів і кумедно нявчить, широко роззявляючи пащу. Гундос розминає пластилінову кульку. Він робить це неквапливо і сконцентровано, у ритмі давнього ритуалу. Червонястість відступає вглиб курдуплевого обличчя. Кулька розкатана у довгастий коржик.
— Засудженому треба дати якесь ім'я, — пропонує Шкіряний. — Розстрілювати безіменного котяру нецікаво.
Гундос нагороджує Шкіряного зневажливим поглядом.
— Назвіть його Кутулом, — озивається Бомж.
— Катулом? — дивується Шкіряний.
Бомж не відповідає. Теплі потоки в його тілі нарешті звиваються у могутню нірванічну ріку, неосяжний Ґанґ, олоту Сарасваті. Контрольний ковток. Жовте небо понад рікою упосліджує всі плинні формати, всі помаранчеві танки, весь тверезий неспокій. Всю ту срану реальність.
— Назвемо його Шкірянчиком, — пропонує Лєна. Її волосся зібране в акуратний хвіст, вона живить багаття великими білими трісками. Простір навколо багаття забарвлюється складними акордами сірого та зеленого, і тільки тіла сестер зберігають теплі відтінки спектру, стають сепієвими, оксамитовими.
— Як ти мене любиш, — Шкіряний обережно кладе на багаття велику дошку. Звиваються золоті метелики. — Назвемо його Мішей, на честь Горбачьова.