Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
Бомж хоче вилаятись, але після гортанного «h» з беззубої пащі вихоплюється гикотливе белькотіння; в кутику стулених губ з'являється жовтувата бульбашка.
Недопалок щез.
Бомж помічає Шкіряного. Бульбашка поквапливо ховається в глибинах стоматичної печери. Бомж підсуває до себе кошик; від різкого руху ковдра трохи згортається, відкриваючи його надра, сповнені безглуздого і теплого гніздового ворушіння.
Шкіряний заглядає до кошика:
— Приніс?
Бомж ствердно хитає головою. Знов починає свербіти короста.
— Діти втішаться, — говорить Шкіряний і регоче. Регоче довго: інтонаційно вивершений, майже сценічний регіт висмоктує з його горла потік акордів, товстішає і змащується, полозом перетинає всі смуги ситуації і сколихує сутінки над битою цеглою.
Бомж не витримує чи то реготу, чи то сверблячки:
— Курити в тебе є?
Шкіряний видобуває з кишені і кидає Бомжеві зім'яту пачку. В намаганні піймати її, Бомж підскакує, у різкому баскетбольному русі здіймає обидві руки, розчепірює пальці. Його куций лапсердак не витримує запропонованої динаміки, тріскає під пахвами. Пачка зловлена. Шкіряний хихоче:
— Сірники кинути? Штани не тріснуть?
Бомж з належною гідністю видобуває стерту до золотого блиску бензинову запальничку. Палить, не дивлячись на Шкіряного. Його дратує і лякає цей реготун. Колись, в давні і зрозуміліші часи, він надивився таких от реготунів. Клопіт. Клопіт згадування. Прозора вереснева тверезість не хоче тікати від тютюнової хмарки. Холодно. У вигинах підсвіченого присмерковим сонцем диму він раптом бачить сепієвий, у помаранчевих плямах, танк, що суне просто на нього. Бомж тре око, потім висмикує дику нитку з роздертого рукава.
Скільки навколо тверезої, недорослої, непотрібної, незрозумілої, задубілої марноти, — думає Бомж. Нема на це ради.
Шкіряний теж запалює.
Регіт стомив його. Дим заповнює несподівані пустоти в тих невідомих медицині органах, котрими людина відчуває «ніщо», просто відсутність. Дим вбиває запах руїн і Шкіряному стає тепло. Він чує голос. Звук без візії.
«Володику, чи пам'ятаєш ти запах повітря у кінці сімдесятих?»
«Пам'ятаю, Костянтине Костянтиновичу».
«Яким він був?»
«Смачним».
«Бздури. Все це, Володику, брехня. Сучасна брехлива брехня. Запах повітря навіть у найпрекрасніші епохи не наважується бути смачним. Він не лох, він знає, що можна, а чого не можна. Запам'ятай, Володику. Ось… Нічого ти не пам'ятаєш. Нічого. Ти тоді ще шмаркатим був. Отакезні зелені шмарки з носа висіли. Смієшся… Татусько твій тобі у паперовий стаканчик „буратіно“, а ти його двома ручками. Отак сьорбав. Шашлики їсти не вмів, пальцями їх стягував з шампуру, обпікався і верещав. Регочеш… Регочи, регочи. Але ти вже ніколи не будеш дихати тим святим повітрям, Володику, ніколи! Повітрям, просякнутим Імперією і Сонцем. Яке ж тоді, Володику, було Сонце! Спокійне, месопотамське, єгипетське тоді було Сонце… І освітлювало воно велику охряну, оксамитову, порцелянову непорушність. Таку велику, що ти її собі вже тепер уявити не зможеш. Ніколи не зможеш… Все… Уява, вона першою дрібнішає, авангардно. Тікає до Європи. Потім дрібнішають люди. Вироджуються. Стають от такими. Не видко навіть. Тварі. Потім дрібнішають речі — предмети великі і малі і корисні… Всі. І речам притаманний простір, він теж дрібнішає. І це подрібнення надзвичайно, несамовито заразне. Таке заразне, Володику, що все на світі просмерділо вже тим здрібнінням і навіть Сонце — Сонце, Володику! — вже не охряне, а стронціанове тепер Сонце… Етикетка. Неспокій…»
Шкіряний розплющує очі і бачить двох дівчат у коротких джинсових спідничках. Вони виникають з темної плями під цегляною аркою. Шкіряному здається, що тінь від простінку падає на оголені ноги дівчат з хижою радістю спорідненої істоти, притискується до засмаглої шкіри і пустотливою шалавкою ховається у розрізах спідниць. Шкіряний знає, що старшу з дівчат зовуть Лєною, молодша — її сестра; що під светром у старшої немає ліфу, а молодша зазвичай віддається за пляшку. І ще він знає, що Бомж боїться сестер, бо вони його двічі били, вимагаючи гроші. Шкіряний знову заплющує очі, а темрява під повіками тепер безголоса. В Шкіряного народжується здогад, що всі хижі і хтиві тіні вересневих вечорів — близькі родичі цієї безголосої темряви, що всі вони разом, і назви їх — у змові. «Банда», — шепоче Шкіряний.
Сестри роздивляються принесений Бомжем кошик.
— Гроші принесли? — питає Бомж.
— Гундос принесе, — Лєна відгортає ковдру. З кошика вибурюється на світ Божий котячий хвіст.