Візантійська фотографія

Ґудзик пришивається швидко. Зробивши потрібне, Шкіряний вихоплює поколотими пальцями з миски грудку олів'є, з'їдає, виходить до коридору і намацує кружальце англійського замка. «Не буду прощатися», — вирішує він.

На порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.

— Володя!

— Вечір добрий, Левко, — Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого ґудзика.

— Випий з нами сто грам, Влодко, — господар тримає в руці фужер. — Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…

— Я лише на хвилинку, — Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось чином він просмоктується крізь Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує дореволюційного гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.

— Ось, Миколо, — знайомить Бардо Тодол. — Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.

— Шкірятін, — уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.

— Жид чи москаль? — замість вітання питає Микола.

— Але ж ти, пуцю!.. — піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. — Не будь же таким, людина ж пише.

Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.

— Сідай на канапу, Влодку, — запрошує господар. — Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, — обертається і кличе. — Кіро! Тарілку!

— Тарелю, — виправляє Микола.

— Посуд, — Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бґанок. Біле адідасівське трисмужжя уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів; оголюються товсті голінки у шкарпетках з охлялими манжетами. — Розповідай про життя молоде, Влодзю.

Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: «За зустріч!»

— Козак! — тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.

У вітальні з'являється Кіра з тарілками. За атласною хмарою її халата невпевненим гостем виникає п'ятирічне дитинча. З фасаду дитинячої байкової кофти Шкіряному посміхається синій мікімаус з раковою пухлиною на носі. Дитинча руде, свинооке, потворне. В руці воно тримає пластиліновий артефакт, котрий спочатку здається Шкіряному невдалою моделлю унітазу.

— Доцю, покажи дядькам свого птаха, — звертається до рудого створіння Кіра, наповнюючи тарілки салатом і смаженими кабачками.

— То це птах?

Якби щури мали свою блазоніку, витвір Кіриного поріддя пасував би прикрасити герб якогось пацючого герцога. Обидві потвори, жива і пластилінова, викликають в Шкіряного на диво штормову, до блювотного спазму, відразу.

— Як тебе звати, дівчинко? — питає він.

— Ілалія! — картаво викрикує дитинча.

— Гарна в тебе дочка, — каже Кірі Шкіряний. — Ім'я теж гарне.