Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
В Шкіряного починає свербіти між лопатками. З'являється Кіра з ґудзиком, голкою і нитками.
— Зробиш сам? — питає вона майже ствердно й щезає.
Шкіряний відгризає від мотка півметрову нитку, пропихає її у вушко великої «циганської» голки, робить неоковирний вузлик. Раптом голка впивається Шкіряному під ніготь. Він закушує крайню плоть пальця зубами, як колись, у дитинстві, коли хвороба — одна з чисельних хронічних хворіб книжного хлопчика — переслідувала його ліниве єство. Нігті тої, напівзабутої ним, дитини зростались і згортались у рурку, намагаючись перетворити пальці на рулети з живим м'ясом. Від тупого болю кінцеві фаланги (зрадливі фраґменти зрадливого тіла) безпорадно терпли. Лікарі не допомогли, але хвороба припинилась сама собою, ніби відізвана назад, до пекла, нечутним наказом чорного генералісімуса. Тільки після одужання маленький Шкіряний зміг мастурбувати у класичний спосіб, огортаючи своє слизьке звірятко повнотою радісної плоті.
— … Ні, ні. То не є справжня література, — пролазить на кухню з кімнати свистяче стаккато. — Ті люди є духовно засліпленими, вони не годні почути містичного сміху характерника серед степу, зболеного треносу поета-сковородинця. Вони засліпли, не бачать, не чують, не зуміють…
— Ну не так вже, Миколо, — голос господаря негучний, рокотливий, змащений домашнім застільним затишком. — То вже все минуле століття, чоловіче…
Шкіряний згадує, що чоловік Кіри пише вірші під псевдо «Бардо Тодол». Що з тибетської — Книга Мертвих. Йому раптом веселішає.
Ґудзик пришивається швидко. Зробивши потрібне, Шкіряний вихоплює поколотими пальцями з миски грудку олів'є, з'їдає, виходить до коридору і намацує кружальце англійського замка. «Не буду прощатися», — вирішує він.
На порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.
— Володя!
— Вечір добрий, Левко, — Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого ґудзика.
— Випий з нами сто грам, Влодко, — господар тримає в руці фужер. — Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…
— Я лише на хвилинку, — Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось чином він просмоктується крізь Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує дореволюційного гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.
— Ось, Миколо, — знайомить Бардо Тодол. — Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.
— Шкірятін, — уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.
— Жид чи москаль? — замість вітання питає Микола.
— Але ж ти, пуцю!.. — піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. — Не будь же таким, людина ж пише.
Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.
— Сідай на канапу, Влодку, — запрошує господар. — Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, — обертається і кличе. — Кіро! Тарілку!
— Тарелю, — виправляє Микола.
— Посуд, — Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бґанок. Біле адідасівське трисмужжя уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів; оголюються товсті голінки у шкарпетках з охлялими манжетами. — Розповідай про життя молоде, Влодзю.
Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: «За зустріч!»
— Козак! — тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.
У вітальні з'являється Кіра з тарілками. За атласною хмарою її халата невпевненим гостем виникає п'ятирічне дитинча. З фасаду дитинячої байкової кофти Шкіряному посміхається синій мікімаус з раковою пухлиною на носі. Дитинча руде, свинооке, потворне. В руці воно тримає пластиліновий артефакт, котрий спочатку здається Шкіряному невдалою моделлю унітазу.
— Доцю, покажи дядькам свого птаха, — звертається до рудого створіння Кіра, наповнюючи тарілки салатом і смаженими кабачками.
— То це птах?
Якби щури мали свою блазоніку, витвір Кіриного поріддя пасував би прикрасити герб якогось пацючого герцога. Обидві потвори, жива і пластилінова, викликають в Шкіряного на диво штормову, до блювотного спазму, відразу.
— Як тебе звати, дівчинко? — питає він.
— Ілалія! — картаво викрикує дитинча.
— Гарна в тебе дочка, — каже Кірі Шкіряний. — Ім'я теж гарне.