Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
— Котики! — сміється молодша.
Бомж накриває кошик:
— Це гроші коштує.
— Дасть тобі Гундос гроші, не сци, — Лєна зручно вмощується на цегляному блоці, цибата, забарвлена сумішшю засмаги і тіні, відкидує за вуха довге волосся і дивиться в бік Шкіряного. Той розводить руками: нема цигарок, клятий бомжара все вициганив.
— Зажав, — незлобно констатує Лєна.
Бомж дивиться на молодшу. Якби в нього була тринадцятилітня донька-повія, подібна до цієї мало стервотки, він би її вбив. А перед тим як вбити… Він облизує тютюнову патину на пересохлих губах. Навіть синці на колінах не псують довгих, засмаглих ніг малої. Добре, що Бог не попустив йому мати дітей. Тепер він знає, що добре. Добре також, що в цієї малої курви немає батька. Він згадує, як молодша минулого літа жбурляла в нього камінням і сміялась, п'яна. «А мати, здається, не п'є», — дивується Бомж. Він починає думати про різні випадки жіночого алкоголізму і дає щигля кошеняті, що намагається вилізти з кошика.
— Сколько їх там, — питає молодша. Вона закидує ногу за ногу. Спідниця майже повністю відкриває стегно.
— Шість. Цілий день бігав за ними, — Бомж знову б'є непосидюче кошеня.
— На пляшку заробив чесно, — сміється Шкіряний.
— А нє, — Бомж витягає неслухняне кошеня з-під ковдри, лоскоче йому рожеве черевце. — Товар!
— Треба розвести багаття, — підводиться Лєна.
— Десь тут була стара шафа.
— Там, — показує в бік північної цегляної арки Шкіряний.
— Я поможу розламати.
Удвох вони йдуть у темряву за північною аркою. Лєна попереду. На кордоні затіненого простору вона зачіпає шматок дроту, захитується, пищить. Шкіряний підтримує її за стегна. Його руки мимоволі обмацують тверді параболи кубелець, гепу, його великі пальці гачкувато вминають джинсівку між сідниць. Лєна спочатку завмирає — Шкіряному на мить здається, що її тіло хижо всмоктує його руки разом з тканиною, — а потім робить несподіваний крок уперед, перестрибуючи дротяний брухт. Руки Шкіряного залишаються розведеними навколо безглуздої порожнечі.
Лєна знаходить креденс, стару дубову потвору, розкурочену місцевим іконографом у пошуку столітніх дощок, знаходить урізок арматурного косинця і трощить ним дверцята креденса. Розлітається навсібіч суха столітня шпонка. Шкіряний роздивляється Лєну. Її розмаяне волосся лютою медузою ловить з повітря дрібні тріски, светр піднімається над поперек, під шкірою напружених ніг відбувається круглява механіка міцних м'язів. «Звірятко незле наскакалося на дискотеках», — посміхається Шкіряний і собі береться роздовбувати шафу. Тріскіт деревини заспокоює його. Від шматків старого дерева, білих на зламах, йде специфічний приємний запах. Шкіряному він нагадує щось давно ним відбуте. Він бере дощечку з гофрованим, кістяного кольору, зламом, намагається впіймати цей запах старої, міцно обжитої кількома поколіннями кімнати, запах старих станіславських газет, запах солодкавих в'їдливих радянських парфумів, запах назбираного у слоїк соковиння алое, запах пудри, кориці, шалфею у сподніх шухлядках… Шкіряний посміхається. Він згадав. Фаренґіт, нав'язливий сухий біль у горлянці, шалфей, принесений сусідом-майором і заварений у білому бідончику, марля для проціджування, мерзенне, довге, до мазохістського кайфу пекуче прополоскування з обов'язковим і контрольованим булькотінням, сміх сусіда на кухні. Несподівано Шкіряний зауважує, що залишився один; Лєна із здобиччю розчинилась у темряві. Шкіряний збирає дошки. Він не бачить Гундоса, а Гундос його бачить. «Авжеж, — думає Гундос, — цей пасажир теж тут. Кайф надурняк для дяді-пасажира…». Гундос обережно обходить місце креденсомахії, від металевого шмаття (старе сітчасте ліжко-траходром) дістає пекучу подряпину на ногу і зболеним, злим курдуплем виринає у сесійному центрі руїни.
— Де гроші? — очі в Бомжа вибляклі, світло-сірі.
Гундос витягає з волохатої червоної торби літровий флакон розливухи:
— А де коти?
Бомж відгортає ковдру і демонструє плямистий неспокій у кошику. Він бере флакон обома руками і пригортає здобич до себе ємним екскаваторним рухом. Залишками зубів витягає зачорнілий корок. Нюхає:
— Спиртяра.
Молодша з сестер раптом тягне руку до флакона.
— Дай глотну.
Бомж гарчить. Молодша хихоче.
— Пішла звідси, мокрощьолка, — очі Бомжа тепліють.
— Мінєт за два глотка, — мружиться, гладить себе по нозі і облизує губи молодша.
— В нього не встане, — резонує Шкіряний. Він кидає дошки на чорні від кіптяви цеглини у центрі. Два ковтки — це закруто. На якусь мить його погляд зупиняється на волохатій Гундосовій торбі. — Зроби краще малому, бо геть задрочиться.