Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
Постріл.
Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутись до своїх ворогів.
— Програв, — констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. — Око вибране, але Чікатіла живий.
— Бєгі за пляшкой, Гундосік.
— Він от-от здохне, — Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.
— Я поцілив. Я виграв, — каже курдупль і знов червоніє. — Я виграв. Він здохне.
Кошеня перестає сіпатись.
— Здихає, — вдоволено визначає Лєна. — Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…
— Коти живучі, — Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.
— Смотрі, пузирь, — дивується молодша.
— Повітря з мозку виходить, — припускає Лєна.
— Він здохне, відв'язуйте, — командує Гундос.
Несподівано кошеня відживає, починає хрипіти і битись.
Гундос плюється.
— Дай мені, я єго прікончу, — молодша тягнеться до Рушниці.
— Він сам здохне, — не відступає той.
— Харитативний акт, — проголошує Шкіряний.
— Це куди? — сміється Лєна.
— Зараз всі ваші коти повтікають, — раптом озивається Бомж.
Вся спільнота дивиться на кошик. Три його мешканці розпочали втечу. «Вийшов котик на плотик і мруґа…» тихо співає Бомж.
— Люблю вільне полювання! — проголошує Гундос, нашвидкоруч забиваючи пластилін у трубку.
— Дай мнє! — молодша хапає Рушницю за відпружину.
— Зламаєш, бля, — злякано верещить курдупль.
— Дай дитині, — Лєна підходить до Гундоса ззаду, занурює ніс і губи у немите волосся курдупля. — Дай, Андрійко…
Повільно і нерішуче, ніби в трансі, Гундос віддає Пластилінову Рушницю молодшій. Та прицілюється у біле кошеня, яке відбігло найдалі від багаття і майже доскочило пролому у підмурку біля північної арки. Заскочена чималою вагою зброї, мала перехоплює Рушницю зручніше, ближче до великого циліндру і перекошує вже заведену для пострілу скобу. Гундос благально і незграбно намагається зупинити її руку, але молодша з переможним риком відпускає гачок. Гвинт на скобі тріскає, сталеве лезо пружини випростовується, з хряскотом прохромлює ніс молодшої і гострим кутом занурюється у її око…
Кричить Лєна.
Шкіряний дивиться, як нагло в'яне молодша, як відлітає вбік рушниця, як піднімається над прохромленим обличчям впалої навзнаки малої каптурець чорної рідини, як щезає в темряві південної арки лапсердачний силует Бомжа. Шкіряний сам відскакує в тінь і тікає лабіринтом руїн. В обличчя йому вдаряє їжакуватий присмерковий метелик; втікач змахує в морок його волохату настирливість. Залізяччя дере йому джинси і, нарешті, він фінішує в темному закутку біля зовнішнього муру руїни. Фінішує примусово: фекальні маси з його переляканих кишок штурмують останній клапан. Він ледве встигає стягнути з себе джинси (тріскає вкритий електролізною міддю англомовний ґудзик. Good by, false Wrangier!). Все навколо стає з чорного сірим, на сірому тлі проступає рожева пляма очного тиску. Рожева калюжа з блимкалками нейротичних сполохів, всіх нічних волохатих метеликів перенасиченого мозку. Шкіряний стогне від болю і полегшення одночасно; незґрабно підтягуючи наперед джинси, переступає пінґвіном геть від загидженого кутка: лівою, правою, у відкритість сірого мороку, ще раз лівою… Далі, далі… Паперу немає, але десь у кишені мешкає смугаста сатинова хусточка. Ґуд бай, хусточка.