Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
— А той що тобі зробив? — дивується Лєна.
— Все зруйнував.
— А-а-а-а, — тягне молодша, котра стає напрочуд гарною, зґрабною та теплою у золотому сяйві багаття. — Разрушіл домік нашєга пупсіка, вот скатіна какая, злая нєхарошая… А ти, Гундосік, как єго назавьош?
— Чікатілом, — твердо відповідає курдупль.
Механізм Пластилінової Рушниці складається з двох циліндрів — товстого, зробленого з величезної латунної ґільзи і тонкого — сталевої трубки, що одночасно слугує зарядником та люфою. Змастивши зсередини тлустий циліндр солідолом, Гундос уводить до його порожнини металевий толок, з'єднує його із скобою силового пристрою. Ґвинти скоби вкручені у сталеві пружини, вкрадені курдуплем з розкуроченого імпортного верстата. Механізм прикріплений до справжнього прикладу АК-47, дбайливо відшліфованого та полакованого. Виглядає Рушниця грізно і переконливо; сестри зачудовано спостерігають за приготуваннями. Гундос перехоплює їх погляди, прикипілі до блиску сталевого обладунку, знов червоніє і остаточно опановує ситуацію холостим клацанням курка.
— Піздєц Чікатілє, — мружиться молодша.
— Другого котяру буду я називати, — каже Шкіряний.
Лєна витягує з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, з шляхетною пласкуватою мордочкою перса.
— Це дівчинка.
— Принцеса Діана, — хихоче молодша. — Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..
Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.
Гундос піднімає Рушницю, цілиться в Бомжа.
— В око, — радить Лєна.
Розіп'яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.
— Передчуває, — каже Лєна.
— Канкрєтний піздєц каждий передчуває, — абстраґує молодша.
Бомж заперечливо хитає головою.
Гундос цілиться у Шкіряного.
— Отримаєш, — попереджає той.
Курдупль шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, виживших при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли — сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавілонськими вежами — відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупль шкіриться.
— Пупсіку страшно, — буратіністим голоском пищить молодша.
— Малолєтка, — зневажливо кривиться Шкіряний. «Все буде добре, — каже він собі, — малі курви хочуть, аж пищать».
Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: «Падла!», стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б'ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві — червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров'ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.
— Змазав, — визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. — Тільки бік зачепило.
— Падла! — курдупль дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. — Вб'ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.
— Якщо влучиш в око і вб'єш, ставлю літру, — приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.
— Потом я буду стрелять, — молодша дивиться Гундосові в очі. — Нє за бєсплатно.
— Три рази в різних позах, — визначається курдупль і чухає подерту ногу.
Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.
— Завдання ускладнилось, — посміхається Шкіряний.
— Дарма дурень тішився, — Гундос забиває в люфу новий заряд.
Всі відходять до вогнища.
Курдупль ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. «Щоб ви всі повиздихали», — шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.
П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду — Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене — Схід і смерть». Бомж запам'ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з'їзду партії: Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чінґіз-хана Намазґахські ворота, погоничі привели фатіху Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А тім поздихали від голоду. Бомжові якось потім наснились ці слони: охлялі, від хоботів до хвостів загорнуті у жорсткі бґанки брудної сірої шкіри, слони бігли весняним Дешт-і-кіпчак, вкритим свіжою травою і червоними маками. Старезні голодні слони з обламаними зачорнілими бивнями, котрими рили в пошуках їжі твердий степовий ґрунт, вони бігли до Індії, до слонячої вітчизни, смачних дерев на теплих берегах Ґанґу, і дрібні степові звіриська тікали під землю від їх безглуздого могутнього бігу. У снах Бомжа слони іноді заступали місце плямистих і чорних танків: хоботи замість гармат, голови — обертові башти. Він любив ці несподівані сни, цих безпритульних слонів, їхню приреченість на Схід і смерть.