Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
Несподівано виникає Гундос. Курдупль повзе крізь космічну сірятину невидимою нахиленою площиною. Його потерті штани закочені і вкриті порохом. Шкіряний зауважує змащені йодом пухирі на ногах курдупля, його проточені шляховою екземою кросівки, чорні шкарпетки з незрозумілим написом і червоною смугою. Гундос повільно повертає круглу голову, зупиняється, дивиться на Шкіряного близько посадженими очима і хрипко каже:
— Всрався, пасажир.
Шкіряний намагається оволодіти механікою штанів, але, на біду, ґудзик безповоротно змінив своє буттєве розташування.
— Отож бо й воно, пасажире, — підсумовує курдупль і розсмоктується у сірому кротовинні.
«Треба десь знайти ґудзик», — свідомий залишок в голові Шкіряного хапається за найпростішу думку і рефлекторно смокче цей віртуальний валідол, смокче, смокче: «дзик, зик, ик, ик, ик…» Він вибльовує ґикавку разом з повітрям, залишками вечері і голосом курдупля, що встиг стекти з вух у горлянку і пульсував там пекучим згущенням. Аж тепер в очах посвітліло і тупий потиличний біль відповз до хребта і замерз там, на спітнілій спині. «Завтра схопить поперек», — розуміє Шкіряний. Насидівся на цеглі.
Він виходить з руїн у теплий вересневий вечір, мед якого — запізніле, переросле, охолощене комаство, прополіс якого — янтарні плями першого листопаду. Він струшує головою: «Треба знайти ґудзика. Треба.» Внутрішній звір невгамовний спрямовує його до мети найтемнішим вектором углиб приладобудівного заводу, у пророслий крізь іржаві верстати бур'ян, у креси тихого урбанічного янчання малих урбанічних звірят, що вміють робити гнізда у старих трансформаторних кожухах. Він пролізає крізь продерту сітку огородження, потім — крізь пролам у стіні чотирнадцятого цеху. Цех зустрічає його щурячим переполохом. Прохід між верстатними рядами токарної групи нагадує алею єгипетських сфінксів, випотрошених, з відтятими головами і пенісами гофрованих кабельних розводок. Він обережно проходить алеєю і потрапляє у хобот здохлого транспортера, на порізану ґумову стрічку і слизькі замазучені валики півсотметрового механізму. Потім зіскакує на дах гаражного павільйону. Ще стрибок — і він у дворі будинку.
Третій поверх хрущоби. Підкова охороняє втоплене у дермантин двіркове вічко. Подвійний дзвінок. Зсередини кроки, гавкіт пса. Клацає замок. Тепле, насичене запахами їжі, повітря лоскоче Шкіряному ніс. Протяг натягує ланцюжок.
— Кіро, в мене тут аварія…
— Володя? — Кіра розслаблює пальці, котрими тримає поли довгого атласного халата. — До чоловіка гість прийшов… Привіт.
— Я тільки на кухню. П'ять хвилин.
Падає ланцюжок.
— Не роззувайся.
— Ґудзик з джинсів відлетів…
— Почекай.
Шкіряний витягує з-під кухонного столу табурет, сідає. На столі — пляшки, трилітровий слоїк з компотом. У духовці досмажується щось велике, колись летюче: у бік скляних дверцят, наче люфа, спрямована підкопчена пташина кістка. Миска з олів'є напівпорожня. З-під компотного слоїка розповзається велика, кольору козацьких штандартів, пляма. Обрисами вона нагадує мультиплікаційного зайця, вистреленого з гармати. Розплесканий динамікою невідомої рідини (судячи з кольору — щось полуничне, лісове, ягідне), заєць залишає далеко позаду стрілоподібні вуха і розбризканий пунктиром хвіст. Заєць біжить у бік цукорниці у передчутті мультиплікаційної солодкої насолоди, схованої у запальцьованій порцеляні.
— …Той, хто відкидає сучасну літературну естетику, нагадує мені ісламських містиків десятого століття, пошукачів чистої правди. Вони купляли раба і сорок днів тримали його у діжці з кунжутовою олією. Годували раба тільки горіхами та інжиром. Коли шкіра і, частково, м'язи раба розчинялись в олії, його виймали і записували передсмертні зойки і пророцтва, отриманню яких не заважала тепер шкіра…
— В кунжутовій олії? — перепитує незнайомий голос, низький, із свистячим стакато в закінченнях слів. — Чи ж кунжутова олія спроможна розчинити живу людську шкіру?