Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Склепив повіки і подумав, що мені таки пощастило: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спершу знайти того обпаленого військового. Врешті, ніколи не пізно запитати матір. Завтра…
Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.
Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.
Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті спливли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили кожен факт.
Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружальце жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкіряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну. Видобув з теки справи: прохання військової прокуратури до цивільної, щоб на місці провели розслідування.
Замрика Северин Савродимович, старшина, командир взводу автоматників, безпартійний. На фотокартці — довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чули… І більше нічого.
Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, комсомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чуба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.
— А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Замрика і Карпань, — хоч і прожив у Березівці сім років.
Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, командир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написане розгонистим почерком, всього… чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олівцем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вважаю, що він пропав безвісти не з власної волі.
Прошу розшукати мого чоловіка, командира Червоної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.
Не з власної волі… Мати впевнена. Хай простить мене батько, але поки не знайду доказів, доти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не бачив і не чув сміху матері. Її роками гнітила невідомість, а мене від того вберегла.
Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шибками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присутність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.
Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волосся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.
— Ти чого, Арсене? — запитала стурбовано. — Не чув, коли ввійшла?
Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну увагу — вона мимоволі зиркнула на стіл. Її очі натрапили на батькову фотографію і розширились, вражені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знесилено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.
— Де… де ти це взяв? — мовила тремтливим голосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.
— У нас, в архіві, — відвернувся і втупився у стіл.
— Давно? — ледь шелеснули її уста.
— Сьогодні.
Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втратила свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє горло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою долоню гарячими слізьми.
— Прости, прости, прости, — шепотіла.