Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Далі до єгерської хатки крокували пляжем уздовж лиману. Раптом я побачив, як серед лиману щось сяйнуло сріблом.
— Диви, риба! — аж скрикнув я від несподіванки.
— Де риба? У лимані? Та ти що — вона ж тут не живе! Тобі, мабуть, привиділося.
«Може, й справді привиділось…» — подумав я.
От і пам´ятний горбок. Ми з Ірвиком перезирнулися. Не забулася наша провина, і тепер жаринкою пекла серця.
Минули пагорбок і поспішили до єгерської оселі. Нас зустріла лише Таська. Вона, як завжди, вклонялася і привітно кахкотіла. Де ж дядько? Тітка Катря? Шалапут? Чому ніхто нас не стрічає? Ми зайшли у двір. Рипнули двері, з господи вийшов засмучений дядько Карпо.
— Приїхали, чаєнятка? А у нас тут таке… І сказати важко, — мовив він скорботно. — Шалапут наш зник.
— Шалапут?! — зойкнули ми.
— Еге, — гірко зітхнув єгер. — Три дні тому побіг, як завжди, наполохати єнотів, і не повернувся. Скільки не шукав бідолагу, так і не зміг знайти. Сходив усі очеретяні стежки, все озеро обкружляв на човні — дарма. І тоді подумалося мені — а може, в мене вже не той слух і зір не такий, кружляю я навколо гавкуна, а він десь ускочив у дичкодерівську пастку і конає, а я нічого не бачу й не чую. От чому я вас покликав.
По хвилині ми вже пливли човником. Пливли і весь час прислухалися. Очерети мовчали: літні мешканці залишили їх. Тихо просувався човен плесами вздовж берега. Непомітно наблизилися ми до хатки, у якій влітку жила качка-галагазиха. Раптом звідти почулося скавчання.
— Шалапут!!!
Дядько Карпо байдуже глянув на нас:
— Норовчата пустують.
— Де?
— А онде, у норі.
— А галагазиха?!
— Нема вже тут галагазихи. Ота нора — кубельце — належить норці, — відповів єгер, — качка жила в ній лише тимчасово. Вилупилися в неї каченята — вона повела їх до води, як усі дикі качки.
Ще довго мережили ми озеро і його численні закапелки, але так і не знайшли Шалапута. Повернулися на берег, коли над озером уже густіли сутінки. Мовчки повечеряли і лягли спати. Уранці поверталися додому. Дядько Карпо провів нас до луговини, суцільних заростів полину.
— Катайте, хлопчики, оцією доріжкою он до того пагорба. Звідти до автобусної зупинки два кроки, — порадив він і тяжко зітхнув: — Жалко, ой як жалко гавкуна…
Убиті горем, чалапали ми по ледь помітній серед буйних трав доріжці. На пагорбі спинилися. Звідти, мов на долоні, відкрилася перед нами вся луговина. Тут і розпочалося…
— Диви, Сергію, ондечки літає Шалапутова ворона, Двоперка! — здивовано вигукнув Ірвик.
— Де? — озирнувся я. Ой леле! За кілька кроків я побачив ворон, які кружляли над чагарями. Серед них була і Двоперка. Вона войовничо крюкала і, склавши крила, раз у раз пікірувала в чагарі. Цікаво, що там запримітили дзьобачі-злодюжки? Ми поспішили до пагорба. Відразу побачили нори. Певно, тут було селище лисиць та єнотів. Ми продерлися крізь суцільні зарості кілкої шипшини. Перед нами була глибока прірва. На дні її валялась якась строката ганчірка. На кого ж нападали ворони? На лисиць і єнотів? Ні, ми знали, що цих хижаків ворони бояться, як вогню. Нічого не зрозуміло! Ми вже хотіли вернутися, аж раптом почули тужний стогін. Здавалося, хтось жалісно благав: «Мерщій сюди! Рятуйте!» Хто це? Пильніше придивилися — що за диво! — стогнало оте строкате лахміття! Ну, штуковина!
І тут нас осінило.
— Шалапут!!! — разом вигукнули ми і кинулись до урвища.
Чіпляючись руками й ногами за коріння, ми повзли в яму. За хвилину опинилися на дні. Там лежав Шалапут. Вигляд у нього був страхітливий: шерсть скуйовджена, брудна, очі напівзаплющені. Коли ми наблизилися, пес ледь ворухнув хвостом, спробував посміхнутися, але не зміг розтулити пащу.
— Що ж ми робитимемо? Хто допоможе? — розгубився я.
— Як це що? Рятуватимемо Шалапута, — озвався Ірвик.
— А як же ми його, отакенного, звідси витягнемо?
— Раз, два і буде отамечки, — тицьнувши пальцем в небо, бадьоро вигукнув приятель. — Для такого діла у мене в заплічнику знайдеться мотузок. Але поки що знімай-но куртку.
Я зняв.
— Тепер надівай її на Шалапута.
— На Шалапута? — отепер я начебто здогадався, що затіває приятель.
Куртку на гавкуна натягли разом. Я тримав пса за голову, а Ірвик спритно всунув його передні лапи в рукава, застебнув куртку на всі ґудзики. Потім Ірвик дістав мотузок, один кінець протяг під курткою поза спиною гавкуна і міцненько прив´язав той кінець до ще одної мотузки, яку прикріпив собі до паска. Ми якомога швидше видерлися з прірви й поволі-поволеньки витягли Шалапута. Опинившись нагорі, пес трохи пожвавішав. Лежачи на краю урвища, жадібно лизав траву, зволожену ранковою росою. Лизав, дивився на нас, а очі його аж кричали: «Води, во-о-о-д-и». Води в нас не було, і ми вирішили якомога швидше нести його до єгерської хати. Замість мотузки просунули під куртку жердину, кінці поклали на плечі і гайда з пагорба…