Чому Захід панує - натепер

Дивною рисою Відродження було те, що ця на позір реакційна боротьба за відтворення старожитности насправді випродукувала бурхливо нетрадиційну культуру винахідництва та пошуку невідомого. Звичайно, звучали й консервативні голоси, що змушували радикальніших мислеників (як-от Мікеланджело) випити гірку чашу заслання та залякували інших (як-от Ґалілея) до мовчанки. Але вони лише заважали наступові нових ідей.

Результат був феноменальний. "Люди Відродження", як-от Мікеланджело, пов'язали між собою усі галузі науки, мистецтва та ремесел, переоцінили їх у світлі старовини й таким чином зреволюціювали їх усі одразу. Деякі з цих дивовижних постатей, як-от Леон-Батиста Альберті, були водночас блискучими теоретиками й творцями, а найвеличніші, як-от Леонардо да Вінчі, були неперевершеними в усьому, від портретування до математики. Їхні творчі розуми легко пересувалися між студіями та коридорами влади, між теоретичними роздумами знаходили час вести армії, керувати установами та радити державцям. (На додачу до писання Державця Мак'явеллі писав Ще й найкращі комедії свого часу.) Відвідувачі та емігранти поширювали нові ідеї з осередку Відродження Флоренції аж до Португалії, Польщі та Англії, де розквітали власні яскраві відродження.

Поза сумнівом, це був один з найдивовижніших епізодів історії. Італійці Відродження не перестворювали Рим — навіть 1500 року західний суспільний розвиток був на цілих десять балів нижчий, ніж римський пік за півтора тисячоліття до того. Читати вміли більше італійців, ніж у зеніті Римської імперії, але найбільше місто Європи було за розміром лише однією десятою стародавнього Риму; європейським солдатам попри те, що вони мали гармати, довелося б поборотися, аби подолати легіони Цезаря, а найбагатші європейські країни залишалися менш продуктивними, ніж найбагатші римські провінції. Проте жодна з цих кількісних відмінностей не має значення, бо італійці Відродження справді зреволюціювали західну культуру так глибоко, що відірвали Європу від решти світу й надихнули західних авантуристів завойовувати Америки, тоді як консервативні мешканці Сходу залишалися вдома.

Гадаю, китайських інтелектуалів ця ідея здивувала б. Можу собі уявити, як вони відкладають вбік туш та пензлики і терпляче пояснюють європейським історикам дев'ятнадцятого сторіччя, що придумали цю теорію, що італійці дванадцятого сторіччя були не першими, кого розчарувала недавня історія й хто вирішив пошукати в давньому минулому шляхів виправлення сучасности. Китайські мисленики — як ми бачили у розділі 7 — робили щось подібне за чотириста років до того, озираючися до буддизму й знаходячи найвищу мудрість в літературі та мистецтві династії Хань. Італійці у п'ятнадцятому сторіччі перетворили античність на програму суспільного відродження, але китайці вже таке робили в одинадцятому. Флоренція 1500 року рясніла геніями, що легко пересувалися між мистецтвом, літературою та політикою, але таким самим був Кайфин 1100 року. Чи була широта Леонардо справді чимось дивовижним порівняно з Шень Куо, що писав праці з землеробства, археології, картографії, кліматичних змін, класики, етнографії, геології, математики, медицини, металургії, метеорології, музики, мистецтва та зоології? Почуваючися в механіці так само комфортно, як будь-хто з флорентійських винахідників, Шень пояснив роботу шлюзів та рухливих шрифтів друкарських машин, винайшов водяного годинника нового типу й збудував помпи, що осушили сотні тисяч акрів боліт. Так само різнобічний, як Мак'явеллі, він працював на державу на посаді керівника Астрономічного бюра і вів перемови з кочівниками. На Леонарда це неодмінно справило би враження.