Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У поемі були дві завершальні строфи, які деякі сучасні видання подають, інші — викреслюють. Так, В. Антофійчук та А. Нямцу у книзі «Євангельські мотиви в українській літературі кінця XIX—XX ст.» (1996) і журнал «Київ» (1997. — № 1/2) подають такі завершальні дві строфи: «Шумують юрби, як прибої, / курантів в небі лине спів… / Вони ідуть, ідуть Москвою / в багрянім морі прапорів. / Їм стелять путь жоржини й рожі, / що тихо падають з висот, / і Сталін, на Христа похожий, / вітає радісний народ»[1019]. У двотомнику В. Сосюри за 2000 р. ці строфи упущено, їх подано в примітках з таким коментарем С. Гальченка: «Поновлені публікаторами строфи повністю руйнують художній задум поета створити образ Христа, а не вождя народів Сталіна, який випадково, як іронія, з’являється у фіналі легенди»[1020]. Очевидно, С. Гальченко не усвідомив психотичність поеми, ставши її сучасним цензором. Навіть без цих строф «Христос» прямує до образу Сталіна, що відображає демонізм несвідомого українського романтизму. Одержимість національного романтичного характеру пов’язана з тим, що він підмінює небажану зовнішню реальність згідно з неусвідомленим монотеїстичним бажанням і перебудовує її на бажаний лад, внаслідок чого відбувається обожнення диктатора. Якщо українська новоромантична (одержима) особистість виявляла себе поза буттям, прагнучи ins Blau, то психотична так само залишається поза буттям, але прагне перверсивно прийняти реальність. Тому сосюринський Христос, який за психосемантикою є псевдоХристом, ідентифікується зі Сталіним, а розщеплений Іуда відображає несвідомого українського поета-романтика, що втрачає принцип реальності, стаючи перверсивним суб’єктом (невипадково в образі Іуди є натяк на гомосексуальний потяг до Христа).

Втрата духовного, архетипного батьківства в українському світі, тобто у філогенезі, була пов’язана з колоніальним онтогенезом — з втратою авторитетного батька в українській сім’ї, що змушувало національне несформоване синівське Его несвідомо шукати батьківського замінника в чужому світі. Ця національна потреба авторитетного духовного батьківства стала психологічною основою тоталітарної перверсивності. Цим зумовлена велика кількість текстів, створених українськими маргіналами на честь Сталіна. Закономірно, що ті українські поети-романтики, які особливо фанатично славили Сталіна, у час німецької окупації писали вірші про Гітлера. Українські несвідомі романтики, як і В. Сосюра, хотіли бачити в образі Сталіна Христа, ігноруючи принцип реальності, що було виявом особливої психотичної позиції. В цьому проявилось ошуканство несвідомого народу, про яке писав П. Зюскінд у романі «Парфуми», сюжет якого оповідає, що диявол приходить на землю в образі Бога. Романтичні люди поклоняються йому, проектуючи в його образ потребу Бога, і лише диявол усвідомлює, що люблять не його, а маску, яку він одягнув, тобто люди насправді люблять Бога, але, будучи несвідомими романтиками, не розрізняють Бога і диявола. На цій демонічній мішанині, яку спровокував психологічний імперський садомазохізм, поєднавши християнство і сталінізм, вибудовувався психотичний український соцреалізм, який виражає поема «Христос» В. Сосюри, проектуючи на образ Сталіна національну потребу авторитетного батька, пов’язану з неусвідомленим романтичним монотеїзмом.