Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Якщо шизоїдні механізми на першій стадії приводять до дезінтеграції, то на нових стадіях в нормальному онтогенезі (філогенезі) розщеплення передбачає диференціацію свідомого і несвідомого. На стадії соцреалізму український літературний процес мав свідчити, що національного несвідомого взагалі немає. Як відомо, у ситуації помірного витіснення, за словами М. Кляйн, свідоме і несвідоме є «проникливими» одне для одного, а це означає, що імпульси, які подаються зі сфери неусвідомленого, до певної міри випускаються з неї, відбираються та диференціюються в національному Его, що розвивається[998]. Проникливість між двома сферами сприяє пророчому пізнанню (для художньої творчості) і глибинному самоусвідомленню цілісного розвитку (для аналітичної творчості). У такому здоровому національному процесі аж ніяк не зацікавлена імперська структура, політика якої має на меті пригнічення розвитку національного характеру.

Епоха українського соцреалізму пов’язана з перверсивною трансформацією національного характеру — психосемантикою переродження. Одним із фактів переродження українського поета в злого блазня є творчість П. Тичини. У психологічному плані ця видозміна означає переродження психології філософського мазохіста у психологію перверсивного ерогенного мазохіста, внаслідок чого поет виконує роль імітатора більшовицької ідеології. Так, у 1920 р. Тичина пише: «Приставайте до партії, де на людину дивляться, / як на скарб світовий і де всі як один проти / кари на смерть./ Хай вас називають творцями за шторами, / сантименталістами… Хіба це так важно?»[999] А в 1933 р. — уже оспівує вбивство: «Та нехай собі як знають — / божеволіють, конають, / — нам своє робить; / всіх панів до ’дної ями, / буржуїв за буржуями / будем будем бить! будем будем бить!»[1000]. Тобто творчість Тичини виявляє психогенезис соцреалізму, що формується на основі активізації імпульсів до вбивства. Якщо органічні лібідозні мотиви були філософською основою «Сонячних кларнетів» (1918) П. Тичини, то активізовані смертоносні імпульси означають народження бажаного для імперії деструктивного поета. Тому в українській літературі має бути проведено аналіз, на яких внутрішніх чинниках трансформується світогляд поета, який у 20-х роках писав: «Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене», звертаючи увагу на психотичну модель української сім’ї з божевільним батьком, близьким до божевілля сином і єдиною реалістичною матір’ю, яку ніхто не чує (поема «Чистила мати картоплю…»), а в 1933 р. сам психотично реагуватиме на голодомор, втілюючи собою божевільного сина. Адже без усвідомлення такого переродження синівської психології національна література позбавляється власної пам’яті і знання дуже важливого досвіду психопатології національного характеру в тоталітарній імперії.