Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Однією з проблем психоаналітичної інтерпретації є розрізнення поезії та прози. Ще задовго до психоаналітичного літературознавства О. Потебня звертав увагу на психологічну відмінність поетичного повідомлення, яке безпосередніше, наближеніше до інфантильного, і прозового повідомлення, що близьке до зрілого, аналітичного повідомлення. Становлення прози пов’язується з розширенням свідомості, згущенням думки, «подорослішанням» мови[1001]. Тому має рацію Ю. Андрухович, що світ пізнаватиме національну літературу передусім через її прозу[1002]. Психоаналіз прози пов’язаний з наративікою, що має відстежити походження, еволюцію конкретної симптоматичної поведінки, адже ліричні тексти вербалізують готові результати психічних травм, під владою яких перебуває автор. Тому при пізнанні соцреалізму аналіз поетичних текстів бажано супроводжувати аналізом прозових (наприклад, з допомогою поеми «Христос» В. Сосюри у світлі «Прапороносців» О. Гончара можна відчитати український соцреалізм і його психотичну симптоматику).

Якщо у романтизмі людина розростається до національної і «метафізичної всезагальності», а в реалізмі вона повертається на землю, включаючись у реальні суспільні зв’язки[1003], тобто обидві основоположні системи створюють потужну матрицю для розвитку національного роману, то в соцреалізмі відбувається характерне явище скотомізації, коли суб’єкт творить у ситуації псевдоромантичної імітації, яка виключає індивідуальний психологічний пошук, а з ним — релігійну і національну метафізику. Соцреалістична література мала бути тільки патетичною і епічною (епічність в літературі повинна була віддзеркалювати колективістську імперську ідеологію, що ліквідовує індивідуальне та національне Его). Український соцреалізм формувався спочатку як наслідування офіційної ідеології. Зникнення реальності і поглинання її ідеологією у першій половині XX ст. в українській літературі відбувалося після остаточно знищеного власного аналітичного дискурсу. Першим наслідуванням офіційного соцреалізму в українській прозі були романи Андрія Головка («Бур’ян», «Мати», «Артем Гармаш»). Так, роман «Бур’ян», написаний наприкінці 20-х років, вважався радянським літературознавством першим яскравим зразком соціалістичного реалізму, а його ранні модерністські твори («Діти Землі і Сонця», «Червоний роман» та ін.) замовчувалися. Роман «Мати» (1932) своїм пафосом і навіть назвою засвідчив наслідування соцреалістичного роману «Мати» М. Горького.