Соло бунтівного полковника. Вершина

— Ні хріна с-собі! — аж присвиснув Ухаль, який весь час удавав, що розповідь Зорія його мало цікавить. — Знову Петро Крюк!

— Чому «знову»? — тепер уже здивувався полковник.

— Та тут такі справи, Богдане, що, по-моєму, треба все обмізкувати спокійно, але швидко, — сказав Шершун.

— Зрозумів. Тут поруч є одне непогане місце, — Зорій кивнув у бік Прорізної. - І я певен, там знайдеться затишна кімнатка, де можна не лише поговорити…

— …а й повечеряти, — додав Шершун. — Правда, скоро вже треба буде снідати, але нічого — їдьмо!

— Тут нічого їхати — пройдемося.

У невеличкому кафе було шумно, грала музика, кілька молодих людей без фанатизму танцювали біля своїх столиків. Побачивши нових, незвичних для цього часу відвідувачів, до них кинувся адміністратор.

— Кімната Василя Валерійовича вільна? — Зорій зняв усі очікувані запитання.

— Так, Богдане Даниловичу, — пізнавши Зорія, з готовністю відповів адміністратор. — Проходьте, будь ласка. Та й сам директор у себе. У нього теж гості. Покликати?

— Ні, не треба. Якщо можна, швидко пришліть офіціанта — у нас часу обмаль.

— Якщо ви не заперечуєте, я сам прийму замовлення.

— Не заперечуємо, — Зорій повернувся до колег і жестом запросив іти за ним.

Більшість досвідчених співробітників правоохоронних органів — СБУ, міліції, податкової чи прокуратури — мала свої точки, де в разі потреби можна не лише перекусити, пообідати-повечеряти чи як слід відтягнутися, а й провести зустріч з потрібними людьми, обговорити ті чи інші питання, включаючи й службові. До таких «дорогих гостей» керівники подібних «питейных заведений» ставилися по-різному. Есбеушників поважали й трішки побоювалися: ті завжди платили за рахунками, поводилися здебільшого коректно й без особливого хамства. Ментів і податківців не лише боялися, а й ненавиділи за їхню скнарість, постійні погрози та приниження. Прокурори поводилися по-різному: все залежало від особистої вихованості й відчуття безкарності.

З директором, а по суті майже одноосібним власником кафе, в якому нині вони сиділи, Зорій познайомився років десять тому, коли допоміг його синові виплутатися з неприємної ситуації, пов’язаної зі спекуляцією іноземними товарами, здебільшого джинсами — це те, що зараз вважають дрібним бізнесом, а на початку дев’яностих, як і два попередніх десятиліття, називали просто «фарца». Відтоді Василь Валерійович Грищенко боготворить Богдана Даниловича і всіляко намагається виявити до нього повагу.

Зайшовши до кімнати, всі троє всілися за чималенький масивний дерев’яний стіл. Шершун, озирнувшись, глянув на Зорія і показав поглядом на стелю.

— Ні, все чисто, — зрозумів генерала Зорій, — не раз перевірено. Та навіть якби б хтось цим ділом і грішив, то не будуть же одразу повідомляти об’єктам зацікавленості про наші балачки.

Тим більше, що, чує моє серце, до основних подій, про які ви там біля машин говорили, залишилися лічені години. А може, і хвилини. Чи не так, Владиславе Анатолійовичу?