Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Що я придумав? Та… прийшла в голову одна мисля. Добре, потім доповім вам, пане полковнику, про виконану роботу. Бувай… — Зорій натиснув на кнопку «відбій» і набрав щойно записаний номер, але ніхто не відповів. Зорій знову й знову набирав номер телефона моргу, та після кільканадцяти сигналів виклику нарешті буркнув невдоволений чоловічий голос: «Кому не спиться в глупу ніч?»
— Едуарде Івановичу, доброго вечора. Це полковник Зорій Богдан Данилович. Вибачте, будь ласка, що так пізно турбую. Ви, мабуть, уже прилягли біля якогось мовчуна, — не втримався Зорій, але швидко заторохтів, боячись, що експерт покладе слухавку. — Я розумію, що це буде верхом нахабства, але дуже прошу вас: гляньте на кістки об’єкта, якого ми сьогодні впізнавали. Мене цікавлять ноги. Особливо ліва. Думаю, такому досвідченому спеціалісту неважко буде встановити, чи була поламана коли-небудь кістка, чи ні.
— Та, звичайно, неважко, особливо для таких людей, із такої фірми. До речі, пане полковнику, аналізи по вашому потопельнику ще не прийшли, але мені вже подзвонили: мужик переповнений наркотиками. Від такої дози можна десять разів померти. Схоже, він віддав Богу душу через передозування, а потім уже втопився. Тобто не виключено, що його мертвого просто викинули у воду.
— Спасибі велике, Едуарде Івановичу, за нову інформацію. Я хвилин за десять-п’ятнадцять зателефоную ще раз. Дякую.
Зорій знову вмостився у фотелі. Він знав, як довго тягнутимуться ті п’ятнадцять хвилин. Ні, треба думати про щось інше, тоді час спливе швидше. І, як паличка-виручалочка, звідкись здалеку випливли слова Дениса Файлова: схвильовані, надривні, останні. Останні слова, що, як виявилося, чув із вуст цієї цікавої людини Богдан Данилович Зорій.
«…як вона вже тоді могла відчувати, що в нашій історії щось не так і що її зітхання скоро переросте у відчай і жах. Переросте у трагедію.
Якось Злата запросила нас до себе додому — пора, мовляв, уже познайомитися нашим батькам. Точніше — матерям, бо на той час батько Злати вже помер. Коли ми зайшли до квартири, в коридорі нас зустріла Златина мама. І тут сталося те, чого ми аж ніяк не чекали. Побачивши одна одну, наші матері заклякли. Нарешті мати Злати промовила: «Оце так!», після чого моя мама прожогом вибігла з квартири. Ми зі Златою, нічого не розуміючи, стояли з роззявленими ротами. Нарешті її мама сказала:
— Ми з Ганею знайомі. Давно знайомі. І дуже довго не бачилися. Не бачилися майже стільки, скільки вам зараз років.
Мати Злати пройшла в кімнату, ми — за нею. — Важкі то були часи. Ви народилися у Львові одночасно — з різницею в кілька днів. Але то інша історія. Ви, дітки, в тому не винні.
— У чому ми не винні, мамо? — передчуваючи щось недобре, схвильовано запитала Злата.
— Ні в чому ви не винні, дітки, — зітхнула жінка. -
А зараз, будь ласка, залиште мене. Ідіть десь погуляйте.
— Ні, мамо, я тебе в такому стані не залишу, — Злата звела на мене благальний погляд. — Денисе, іди додому. Здається, ти теж зараз мусиш бути біля своєї мами.
Коли я прийшов додому, мама лежала на дивані й дивилася в стелю. Ото тоді вона й розповіла мені все: і про те, хто насправді мій батько, і про Злату, яка, можливо, теж є дочкою мого батька, тобто бійця УПА Миколи Валюха, який загинув у 1947 році.
Про все, що дізнався тоді від матері, я розказав письменнику, який знайшов документи про мого батька в архіві СБУ. Єдине я не розповів — що трапилося після того, як ми зі Златою дізналися про давнє знайомство наших матерів, а я довідався ще й про те, що Злата — моя сестра. Я не можу зараз передати свій стан, у якому перебував того вечора. Мене мучили найстрашніші думки, і єдине, що мене тоді врятувало від самогубства, це стан моєї матері. Я бачив — їй набагато гірше, ніж мені, вона переживала болісніше, ніж я.
Не знаю, що було б далі, але там, на небесах, усе вирішили без нас. Після безсонної ночі я все-таки вирішив піти до Злати й поговорити з нею. Але зустрітися з живою коханою і… сестрою мені не судилося. Коли прийшов у квартиру Злати, її мати сказала, що тільки-но зателефонували з пункту швидкої допомоги й повідомили: Злату збила машина. На смерть. Після того моє життя втратило сенс. Я просто існував: служив, виконував завдання начальства, їв, пив, спав… Після загибелі Злати невдовзі померла її мати. А п’ять років тому покинула світ і моя.
Оце така історія. Для чого це все я розповідаю вам? Не знаю. Здається, тепер мені легше: я розповів найінтимнішу частину свого життя людині, яку поважаю. А розказав — і