Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Щось трапилося, Богдане? — звернув увагу на раптову зміну в настрої колеги генерал Шершун.
— Трапилося, Володимире Дмитровичу. Але то — інша пригода, вона до нашої бесіди зовсім не стосується. Я ж вам доповідав…
— А, ти про свого «Шаляпіна»? Так, шкода хлопця.
— Та тут така справа… — Зорій наче скинув із себе якийсь тягар, — ще нічого остаточно не зрозуміло.
— Ти ж казав, що знайшли труп.
— Я ж кажу, щось не сходиться. Схоже, знайдене тіло не його. Але зараз треба думати про живих. Хоча є в мене така чуйка, що «Шаляпін» живий.
— До речі, а чому — «Шаляпін»? Він що, артист чи просто гарно співає?
— Давайте я вгадаю, — нагадав про себе Ухаль.
— Нумо, Владиславе, дай жару, доведи цьому пихатому павичу, що й ми, Химко, люди, — підбив молодого генерала Шершун.
— Знаючи непогано свого вчителя і наставника Богдана Даниловича Зорія, — підкреслено улесливо промовив Ухаль, — смію припустити, що агент не лише не співак і не артист, а взагалі не вміє співати. У нього абсолютно відсутній слух. Тобто йому ведмідь наступив на вухо, — Владислав Анатолійович дивився на полковника, закопиливши губи, як той італійський диктатор.
— Ну й дав, так дав! — тепер була черга Зорія дивуватися.
— Оце, Володимире Дмитровичу, понастягали ви зі всієї України розумників, що нікого й на х… послати. У самісіньку точку. Я, ще коли вивчав «Шаляпіна» як кандидата на вербування, мав інформацію, що він зовсім не вміє співати, хоча дуже любить це робити, — усі засміялися.
— Гаразд, то що будемо робити? — Шершун знову підняв чарку. — Та нова інформація, яку ми щойно обговорили, якимось чином може вплинути на заплановану операцію? Здається, не може. Принаймні нам сіє невідомо. Давайте доп’ємо — і по домівках. А то завтра ми накеруємо…
На столі завібрував телефон Ухаля. Він, взагалі-то, не мав звички класти трубку на стіл, але це був мобільний, на який телефонував лише «Аурум». Владислав Анатолійович підняв здивовано брови, взяв трубку й натиснув на кнопку.
— Що? Яка атака? Та говори вже прямим текстом! Хто кого вбив? Кого викрав? Алло! Алло! Ти де? — Ухаль кинув телефон на стіл. — Оце ми накаркали…
5
— Що, Чіп, не чекав? — зненацька ззаду чийсь голос. Чопенко різко обернувся й побачив Петра Крюка, який стояв з наведеним на начальника охорони пістолетом.
— Чому «не чекав»? — спокійно відповів Чопенко. — Чекав. Тільки не тут.
— Ясен пень, що не тут. А де ж ти мене чекав?
— Он там, біля входу в підвали, — махнув той лівою рукою в бік моніторів і потягнувся правою під полу піджака, де за паском (надивився американських бойовиків) завжди був пістолет.
— Ще один рух — і ти труп, — різко сказав Крюк. — З’ясовувати, що до чого, у мене немає часу й бажання. Ти мене знаєш: найменша спроба схитрувати — твій перший і останній крок на той світ. Зрозумів?
— Угу.
— Тепер укладемо угоду: будеш робити те, що я скажу, — матимеш шанс зустрітися зі своїми рідними. Хоч і не скоро, бо світить тобі дальня дорога в казенний дім. А смикнешся — стріляю без попередження. Тепер обережно витягни пушку й поклади на підлогу.
Чопенко спокійно виконав команду.
— А тепер я ховаю свій пістолет у кишеню й ми йдемо до входу в погріб. Ще раз попереджаю: один підозрілий рух — і я стріляю. Своїм бодігардам кажеш, що ми йдемо разом виконувати вказівку Миколи Яковича, щоб забрати з лабораторії зразок товару для експертизи. Коли потрапимо всередину — підходимо до людини, на яку я вкажу поглядом, забираємо її з собою і повертаємося тим самим шляхом. Далі йдемо в гараж, сідаємо в будь-яку машину і їдемо в напрямку міста. Дорогою я тебе залишаю обдристати кущі, а сам із заручником рухаюсь туди, куди мені треба.
— Що, вирішив започаткувати власну справу й тобі потрібен наш алхімік? Так ми це можемо зробити разом, — спробував домовитися Чопенко.
— З таким гівном, як ти, я на одному гектарі не сяду. Ти потім біжи в СБУ з повинною — може, скостять кілька років і тоді ще вдасться побачити онуків. На волі.
— Нічого в тебе не вийде. До лабораторії вхід заборонений. Навіть мені. Та й за територію нас не випустять у таку пору й у такому складі — дуже вже підозріло…
— А ти не переживай, — Крюк підійшов до Чопенка ближче, підняв пістолет з підлоги, перевірив магазин, — набоїв вистачить, щоб покласти за кілька хвилин усю твою рать у маєтку. А я стріляти вмію, ти знаєш. Коротше — встав і пішов! Швидко!
Вони вийшли з будинку, перетнули двір і опинилися біля «пригребиці». Чопенко постукав, двері відчинив охоронець, який, побачивши свого начальника й Крюка, мовчки зробив крок убік, пропустивши їх. Коли вони спустилися східцями в погріб, Чопенко запитав: