Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
НА ПСИХОТИЧНІЙ стадії синівське Его регресує до материнського об’єкта, перших двох визначальних в онтогенезі позицій — депресивно-репараційної і параноїдно-шизоїдної, що позначається на характері психотичності: маніакально-депресивні стани супроводжують параноїдно-шизоїдні і визначають панівну психосемантику.
ЯКЩО на класичній стадії реальна втрата улюбленого об’єкта (смерть України) обумовила його потужне інстилювання в творче Его (позиція Шевченка), то для модерного лідера покоління 20-х років XX ст. М. Хвильового під впливом зовнішньої провокації імпульсів до вбивства та за недосформованого незалежного світогляду інтроекція материнського об’єкта обертається смертоносною творчою катастрофою, яка символізує катастрофу цілого покоління.
НАЦІОНАЛЬНИЙ характер потрапляє в поле двох батьківських інстанцій — маскулінного імперського злочинного Над-Я і слабосилого у своїй доброчинності національного колоніального Над-Я. У полі деструктивного психологічного експерименту малопотужний національний характер регресує до орального ядра з канібалістичними імпульсами щодо материнського об’єкта і до анального ядра з імітаційними потугами замість творчості. Все це свідчить про загрозливі тенденції інфантилізації.
В ЕПОХУ несвідомого українського постмодернізму (20—30-ті роки XX ст.), спровокованого карамазовщиною, що була основою постмодернізаційного процесу збереження імперії, українському маргіналу дозволялося задовольняти свій деструктивний інстинкт, порушувати головні табу, звільнитися від своїх національних комплексів. Деструктивне маргінальне середовище мало породити українського письменника як злого блазня й імітатора комунівської державності з активізованим імпульсом до матеревбивства, що проявилося на символічному рівні — в художній літературі.
ЕПОХУ постмодернізму, що постала після модерного індивідуалізму, Ж. Ліповецкі назвав Ерою пустоти — епохою, в якій відбувається спустошення окремої особистості, перетворення її на ніщо, щезання[983]. Українська Ера пустоти розпочалася у 20-ті роки XX ст. на основі втрати принципу реальності, національної романтики, одержимості кастраційним комплексом, що супроводжувалися несвідомим поглинанням загрозливого для національного світу чужорідного світогляду, продукуванням письменника-маргінала і остаточною втратою аристократичного проекту літератури, спрямованого на ідею Держави.
3.5. Епоха українського соцреалізму як маргінальна імітація батьківського коду мужності (30—50-ті роки XX ст.)
Новий імперіалізм відображається у створенні псевдорелігійних уявлень для народу на основі імітації монотеїзму. Він обумовлює нову стадію (кінець 30-х — 50-ті роки) у психоісторії української літератури, пов’язану з диктатурою Сталіна. Ця стадія постає як епоха імітованого батьківства, або епоха українського соцреалізму, імітатором якої стає український маргінал. Маргіналу, як відомо, в архетипному сенсі відповідає диявол, який з погляду психоаналізу символізує несвідоме.
Маскування російського більшовизму як історичної події полягало в тому, що він мав модернізувати Російську імперію, але оформлявся як фальшива ідеологічна серйозність, що обіцяла принести соціальне визволення народам імперії і людині зокрема, тому він приховував власну шизоїдну стратегію розщеплення національного, в оманливу пастку якої потрапив український маргінальний характер. Психоаналітичне прочитання соцреалізму — важливий аспект для психоісторії української літератури XX ст. Соцреалізм як тоталітарна (сталінська) художня культура з психоаналітичного погляду зарубіжного літературознавства тлумачиться як шизоїдність[984]. Англійська дослідниця К. Кларк у праці «Радянський роман. Історія як ритуал» (1981) таке бачення пояснює тим, що російська революція постала не на власній (іманентній) ідеології, а запозичила для свого здійснення західний марксизм, точніше зімітувала його. Шизофренія російського характеру, на думку К. Кларк, відображається у літературі через фундаментальне протиставлення стихійності (революційної дії, що здійснюється поза марксистською ідеологією) і свідомості (революційної дії, що здійснюється суб’єктом відповідно до вчення Маркса, яке має штучно засвоюватися, ідеологічно супроводжувати суспільство). Оскільки імітований марксизм не має нічого спільного з пошуковим західним марксистським дискурсом, то Кларк висновує, що російська література на цій стадії набуває ритуального характеру, а «радянський роман» моделюється відповідно до міфу, активізуючи архетипні схеми або універсальні структури. Однак вона не враховує імперсько-колоніальну структуру, а відповідно національні соцреалізми, які продукувалися національними маргіналами, постаючи на власному ґрунті в Російській імперії, і мали бути зібрані імперським соцреалізмом в єдине ціле, тому шизоїдність не могла визначати його єдину сутність. Адже, розщеплюючи національного суб’єкта і розщеплюючись сам, імперський суб’єкт мав також інтегрувати ці процеси, тобто перекомбінувати національні структури на основі імітації архетипного монотеїзму.
983
Див.: Липовецки Ж. Эра пустоты. Эссе о современном индивидуализме. — СПб., 2001.
984
Див.: Кларк Катерина. Советский роман: История как ритуал. — Екатеринбург, 2002.