Вибрані твори

Всесвітній капіталізм, управившись сяк-так з післявоєнною руїною й одвертими революційними спробами, віддаляє так бажаний момент всесвітньої революції, і вона зріє в пролетарських низах, помітна лише досвідченому оку.

Все це створює песимістичні настрої в деякої частини письменників, що раніше, захоплені першим бурхливим періодом революції, вже в поемах переносили її навіть у космічні простори.

Буденна малопомітна творча праця, марудна й тяжка — не кожного вона може просякнути патосом. А ми перейшли саме до таких творчих буднів. Відкриття нової радіостанції, нової гути, машинізованої швальні чи привіз чергової партії тракторів — не кожний відчує, як факт, рівний перемозі над білими десь під Катеринославом чи Ростовом.

Звідси занепадництво, зневіра, скигління, ниття, відхід від сучасности, підкріплений здебільшого ще й причинами чисто суб'єктивного характеру — хороба, невдалі життьові стосунки, тяжкий матер[іяльний] стан, негарне оточення.

Про це треба кричати, з цим треба боротися, але... але не так, як це зробив т. Я. Савченко в «Життя й Революція»)[520] (№ 2, ст. 160) статтею «Занепадництво в українській поезії». Перелічуючи окремі випадки занепадництва у сучасних поетів, Я. Савченко згаряча робить такий висновок:

«Як би ми не хотіли прим'якшити деякі негативні для української поезії висновки й покрити деякі дуже небажані явища, — факти — річ уперта — факти доводять своє, саме те, що наша поезія останнього року перестала бути позитивним чинником (розрядка Я. С.) у загальному радянському процесі».

Такий вирок інакше як занепадництвом самого критика ми назвати не можемо і зовсім цього не збираємось «прим'якшувати». Це панікерство й та сама зневіра, в якій обвинувачує суворий критик своїх «пацієнтів». За деревами він не бачить лісу — молодого, здорового лісу. Такими деревами, почасти, являються для нього «неоклясики» та їхні «епігони», значіння яких він роздуває до неймовірних розмірів. Немовби з одного боку пролетаріят з компартією на чолі, а з другого — Зеров і «епігони». Чи ж можна так перебільшувати? Треба ж і людську жалість мати: ще збожеволіють «неоклясики» від такого протиставлення чи то з радощів (манії величности), чи з жаху (манії переслідування).

Навіть цілком природне в сучасній поезії явище — «нейтральні теми» (мотиви природи, пейзаж) — Я. Савченко овулом[521] залічує мало не до контрреволюції. Це вже справді «в страха очі великі». Мимоволі згадується символістичне минуле нашого критика, де в нього в кожному вірші ціле кладовище мерців з гробів уставало.

Так лякати людей не можна. «Крить» занепадництво треба, антидотиків[522] хорим давати треба, та не в такій мірі, щоб той антидотик сам в отруту переходив, — а так вийшло з Я. Савченком. Він сам на грані занепадства, коли так його боїться і так перебільшує.