Вибрані твори

Ростислав Мельників

Щкіц до портрета Сергія Пилипенка

 реєстрах когорти «перших хоробрих», «зачинателів радянської літератури», фаланги «співців нової ери», творців «червоного ренесансу», врешті — письменників «розстріляного Відродження» ім'я однієї з найвидатніших постатей часу — Сергія Пилипенка — доволі часто згадується лишень побіжно[1], а то й — надто в останні десятиліття — з негативним підтекстом, насамперед з огляду на його опонування Миколі Хвильовому під час літературної дискусії 1925— 1928 рр[2].

Зрештою, як випадає думати, саме це й стало основною причиною «замовчування» письменника в антології «Розстріляне Відродження», укладеній на еміграції Ю. Лавріненком, що від 1959 р. та й донині є однією з найбільш репрезентативних у своїй подачі літературного покоління 1920-х. Ніби висуваючи додаткові аргументи, упорядник і вихованець Пилипенка дає йому нищівну характеристику: «нещасливий псевдотеоретик мистецтва із рамени псевдо-письменницької організації Плуг»[3], хоч і визнає його за першорядного організатора, стараннями котрого «росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію»[4].

Цікаво, що й материкові дослідники від середини 1980-х рр. мислять у рамках такого кліше. Як відзначав 1992 р. О. Мукомела, «нинішні літературознавці та культурологи здебільшого згадують ім'я Сергія Пилипенка тільки як фундатора „Плуга“ з його „масовізмом“, однобоко оцінюючи значення цієї організації та її керівника без коректив на тодішні соціально-політичні і духовні реалії української громадськості»[5].

Усталенню стереотипного сприйняття цієї постаті сприяють і новочасні комплексні дослідження літпроцесу 1920-х рр. М. Шкандрія (1992)[6] та С. Павличко (1997)[7]. Попри прагнення авторів до неупередженості й об'єктивності висвітлення тогочасних тенденцій, їхні симпатії до адептів модерності та європейськості часто застують роль і значення в українському культурному поступі Сергія Пилипенка.

Щоправда, М. Шкандрій у висновках до своєї студії таки наголошує: «Дуель між Хвильовим і Пилипенком можна також витлумачити як конфлікт між двома стратегіями розвитку масового руху. Пилипенко робив із селян українців, Хвильовий перетворював українців на інтелектуалів (письмівка наша — Р. М). [...] Тому конфлікт полягав, власне, лише в тактиці: Хвильового, Блакитного, Пилипенка й інших поборників об'єднувало куди більше, ніж розділяло»[8].

Тим самим увиразнюється теза, висловлена раніше Ю. Шевельовим, котрий писав, характеризуючи суть дискусії довкола шляхів розвитку української літератури, що в тих історичних обставинах головним питанням було «те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, причому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко, належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками»[9].

Об'єктивно, саме вони стали на чолі літературного процесу 1920-х рр., що спричинився до нечуваного розквіту української культури й духовного відродження нації з центром у Харкові. І прикметно, що хронологічними рамками цієї короткої та напрочуд яскравої доби в історії нашої літератури стали дати харківського періоду в житті обох письменників, що закінчився для Хвильового самогубством, а для Пилипенка — арештом та розстрілом.

Власне, свої перші та останні дні в слобідській столиці Сергій Пилипенко провів у в'язниці. А проміжок у тринадцять років поміж двома арештами став часом найвищого злету його таланту журналіста, письменника, адміністратора та організатора літературного процесу.

17 листопада 1920 р. Сергій Пилипенко прибув до Харкова як делегат V Всеукраїнської конференції КП(б)У, а по її закінченні 22 листопада його заарештовує місцевий відділ ВЧК (Всеросійської надзвичайної комісії)[10].

Біографія двадцятидев'ятирічного арештанта була доволі яскрава. З чотирнадцяти років Пилипенко бере активну участь у революційному русі, а в 1908 р. стає членом партії соціалістів-революціонерів. Така рання політична активність чималою мірою зумовлена впливом батька, «що був народним учителем, а за переконанням — народоволець»[11].