Вибрані твори

Так, плужани поповнили 1923-24 р. р. «Гарт», потім ВАПЛІТЕ, де тепер колишні плужани складають добру четвертину, спілку письменників Західньої України, де плужани майже всі, на три чверті «Молодняк», мало не на половину теперішній ВУСПП[493], окремі плужани пристали до київського МАРС'у, один, Коляда[494], тяжить до футуристів. Отже, нема революційної літературної організації на Україні, що не мала б у своєму складі колишніх плужан. І в той самий час «Плуг» лишається численною організацією (понад 100 членів), серед яких чимало є «справжніх» письменників, тобто товаришів, що здобули собі літературне ім'я в читацьких масах.

Отож ці організаційні пертурбації і зміни створили надовго таке вражіння (навіть О. Дорошкевич[495] цьому піддався, пишучи в новому виданні «Історії української літератури», що «Плуг» перетворився власне на літстудію), ніби й надалі буде так: ітимуть малописьменні селяни в «Плуг» із клунками віршів, тут вони оговтуються, шліфуються, «виводяться в світ» — і гайда на «вищий щабель»: кудись у ВАПЛІТЕ тощо.

Невірний погляд. Коли говорити про «Плуг» у майбутньому як спілку революційно-селянських письменників, тоді можна прикладати (і то далеко не для всіх її членів) назву підготовчої школи лише в розрізі ідеологічному.

Але ж повне безглуздя казати, що селянський письменник нижчий у своїй літературно-художній вартості від письменника якого іншого найменування, що, коли він є селянський письменник, перебуває в якійсь підготовчій клясі. Ми б сказали інакше, навіть далеко протилежне: бути справжнім революційно-селянським письменником тепер є найтяжче завдання і безперечно почесне. Адже основна праця такого письменника є в задоволенні читацьких потреб широкої селянської маси, але твори їхні, бувши приступні й цікаві для цієї маси, воднораз мають бути пересякнуті пролетарською ідеологією, а не селянською. Це, як кажуть, не кожному дано, і ми добре знаємо, скільки непорозумінь буває з агітаторами й пропагандистами на селі. Не меншу трудність становить інша задача селянського письменника — дати твори з сільською тематикою для міського читача, що його це село мало цікавить, мало для нього знайоме. А все це разом є служення великій ідеї спілки робітників і селян, що на ній тримається й перемагає радянська влада. Тим більше, значить, не доводиться такому «селописцеві» бути в «підготовчій клясі» — навпаки, треба якнайскорше сходити на вищі щаблі культурно-мистецького розвитку.

П'ять років плужанської праці для письменника надто невеликий термін, щоб говорити про ці вищі щаблі (правда, є серед плужан і такі, що мають двадцятирічний літературний стаж: Загул, Будяк[496], Алешко[497] та інші). В цьому розумінні вся наша пожовтнева література перебуває в підготовчій школі, вся вона ще мріє про великі повісті й романи (про це доводилось мені вже писати в статті «Романоманія»[498]).

І різниця між тими, хто називає себе «академіками» або «справжніми письменниками», і тими, хто задовольняється просто з назви «письменника» або «початкуючого» письменника, невелика, а ще два-три роки — і вона зітреться: молодші доженуть старших, і з-поміж усіх їх вирізняться особливо талановиті улюбленці читацьких мас.