Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Не дуже я тямлю в цьому ділі — геть усе забув,— сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон.— Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?
Сомс підвів на нього погляд.
— Мабуть, у неї хтось є.
Джоліон знизав плечима.
— Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.
Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. «Не хочу я тягти руку за обома,— подумав він.— Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля». І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає «Таймс». Видиво зникло.
— Мій батько любив її,— мовив він стиха.
— Мені не зрозуміло чому,— відповів Сомс, не повертаючись.— Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.
Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло — так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?
— Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете,— сказав він.— Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.
Сомс кивнув головою.
— Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.
Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.
— Може, вип'єте чаю?— запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати «і оглянете будинок». І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: «Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!»
VII. ЖЕРЕБЧИК І КОБИЛКА
Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: «Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?» Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!
— Боюся, ви мене не знаєте,— сказав він.— Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.
Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:
— Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?
— Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?
— Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними,— сказала Голлі.
— Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.
Голлі подивилася на нього — щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.
— Я хочу сказати, що родичі бувають різні,— додав він розважливо.— Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.
— Атож!— гаряче мовила Голлі.— Такий він і є насправді.
Щоки Вела залив рум'янець: в його пам'яті постала та сцена в «Пандемоніумі»: смаглявий чоловік із червоною гвоздикою в петельці, який виявився його рідним батьком!
— Але ви ж знаєте, які люди Форсайти,— сказав він майже злостиво.— О, я й забув, ви не знаєте.
— Які ж вони?
— О, страшенно розважливі; зовсім не спортсмени. Подивіться хоча б на дядечка Сомса.
— Охоче подивлюся,— сказала Голлі.
Вела охопило бажання взяти її під руку.
— Не треба,— мовив він,— краще ходімо надвір. Ви його й так скоро побачите. А ваш брат, який він?
Не відповідаючи, Голлі повела його на терасу і далі на лужок. Як вона може змалювати Джоллі, котрий, відколи вона себе пригадує, був її повелителем, володарем і ідеалом?
— Він, мабуть, верховодить над вами?— лукаво запитав Вел.— Я зустрінуся з ним у Оксфорді. А коні у вас є?
Голлі кивнула головою.
— Хочете подивитися стайні?
— Аякже!
Вони пройшли під дубом, минули лужок, порослий рідкими кущами, і зайшли у двір, де була стайня. Там, під вежею з годинником, лежав кошлатий біло-рудий пес, такий старий, що навіть не встав, а тільки помалу замахав закрученим, як бублик, хвостом.