Сага про Форсайтів

Одержавши Сомсову картку, Джоліон сказав покоївці (лакеїв він не терпів):

— Проведіть його, будь ласка, в кабінет і перекажіть, що я зараз прийду.— І, глянувши на Голлі, він спитав:—Ти пам'ятаєш «леді в сірому», яка давала тобі уроки музики?

— Пам'ятаю. А що? Може, вона приїхала?

Джоліон похитав головою і, мовчки надіваючи піджак замість полотняної блузи, раптом збагнув, що ця історія не для дівочих вух. Коли він ішов до кабінету, на його обличчі був досить-таки спантеличений вираз. Біля засклених дверей стояли й дивилися через терасу на дуб двоє — чоловік середнього віку і юнак; Джоліон подумав: «Хто цей хлопець? Адже дітей у них не було».

Старший повернувся. Зустріч цих двох Форсайтів другого покоління, що помітно втратило простодушність першого, в домі, який був побудований для одного, але став власністю і оселею другого, була позначена якоюсь настороженістю, що ховалася за їхніми намаганнями привітатися якомога сердечніше. «Може, він прийшов дізнатися про свою дружину?»— думав Джоліон. Сомс міркував: «Як мені розпочати?», а Вел, якого привели, щоб порушити кригу, стояв, неуважно роздивляючись цього «бородатого дивака» з-під своїх темних густих вій.

— Це Вел Дарті,— мовив Сомс,— син моєї сестри. Він оце поступив в Оксфорд. Я б хотів познайомити його з вашим хлопцем.

— Дуже шкода, але Джоллі поїхав. А ви в який коледж?

— Брейсноуз,— відповів Вел.

— Джоллі в Крайст-Черч, але він охоче провідає вас.

— Щиро вдячний.

— Голлі вдома, і якщо ви не проти знайомства з кузиною, то вона покаже вам будинок. Ви знайдете її в залі, за отими завісами. Я саме її малював.

Вел промовив іще раз «щиро вдячний» і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.

— Я бачив на виставці ваші акварелі,— сказав Сомс.

Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з «Днем дербі» Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.

— Давно я вас не бачив,— сказав він.

— Атож,— відповів Сомс крізь стиснені зуби,— відколи... власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.

Джоліон ствердно кивнув головою.

— Дванадцять років — довгий час,— швидко провадив Сомс.— Мені... мені це обридло.

Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:

— Може, закурите?

— Ні, дякую.

Джоліон сам закурив сигарету.

— Я хочу бути вільним,— різко мовив Сомс.

— Я з нею не зустрічаюсь,— промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.

— Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.

Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно, вгадав його думки.

— Я не питаю її адреси,— сказав він.— Я її знаю.

— То чого ж вам треба?

— Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. — Довгенько ви зволікали.

— Еге ж,— відповів Сомс, і обидва змовкли.