Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
І, ніби прагнучи віднайти мудрість, душевну рівновагу й проникливий здоровий розум старого Форсайта, він сів у батькове крісло й поклав ногу на ногу. Але йому здавалося, що в крісло сіла лише бліда тінь минулого; в голову йому не набігла жодна світла думка, і тільки вітер стукав пальцями в потьмянілі шибки засклених дверей.
«Поїхати до неї самому?— думав він.— Чи, може, запросити її сюди? Як вона прожила ці роки? Як їй живеться тепер? Неприємно ворушити минуле цієї вечірньої пори». І знову перед ним зринула постать його двоюрідного брата, що стояв, стискаючи ручку парадних дверей гарного оливково-зеленого кольору, зринула виразно, наче фігурка, що виходить із старовинного годинника, коли він відбиває години; і його слова пролунали в Джоліонових вухах виразніше за дзвін годинника: «Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо» Відраза, яку він тоді відчув до Сомса, до його плаского виголеного обличчя, сповненого бульдожої люті, до його сухорлявої, міцної, бездоганно вбраної постаті, яка злегка нахилилася, наче він проковтнув завелику кістку, знову охопила його, як і колись, і стала навіть іще гострішою. «Мені він неприємний,— подумав Джоліон.— Мені він глибоко неприємний. І тим краще: я залюбки заступлюся за його дружину» Напівхудожник-напівфорсайт, Джоліон усім своїм єством почував огиду до, як він називав, «сварок»; поки його не дійняли до живого, він нагадував того пса, про якого хтось влучно сказав: «Швидше втече, ніж укусить». В бороді його сховалася легенька посмішка. Яка іронія долі, що Сомсові довелося прийти саме сюди — в цей дім, побудований для нього самого! Як він нишпорив повсюди очима, як дивився на цю руїну своїх колишніх сподівань; нишком приглядався до стін і сходів, оцінював усе! і Джоліонові сяйнув інтуїтивний здогад: «Мабуть, він і тепер оселився б тут залюбки. Його без упину вабить те, що колись йому належало! Ну що ж, хоч би там як, а треба діяти. Але це так тяжко, страшенно тяжко»
Того ж таки вечора він написав у Челсі листа, питаючи в Айріні дозволу побачитися з нею.
Старе століття, яке бачило буйний розквіт індивідуалізму, заходило за жовтогарячий обрій, що віщував близькі бурі. Чутки про війну пожвавили лондонське життя, й так бурхливе наприкінці літнього сезону. А Джоліонові, який не часто навідувався до міста, вулиці здавались гарячково розбурханими через автомобілі й таксомотори, які щойно з'явилися на світ і яких він не схвалював з естетичних міркувань. Їдучи в кебі, він лічив їх і вирахував, що один автомобіль припадає на двадцять кінних екіпажів. «Рік тому їх було один на тридцять,— подумав він,— отже, вони ввійдуть у вжиток. Тепер буде більше торохняви, та й смороду теж» Він був один із тих дуже нечисленних лібералів, які заперечують усе нове, що втілюється в матеріальну форму; і він звелів візникові їхати до річки, далі від вуличного гамору,— йому захотілось помилуватися водою крізь жовтувату запону платанів. Біля невеличкого будинку, який стояв ярдів за п'ятдесят від набережної, він звелів візникові почекати і зійшов на другий поверх.
Так, місіс Герон удома.
Йому відразу впав у око вплив сталого, хоч і дуже скромного прибутку: він-бо добре пам'ятав, як убого виглядало це маленьке чепурне помешкання вісім років тому, коли він повідомив Айріні про те, що вона одержала спадок. Все було тепер нове, вишукане, скрізь пахло квітами. Загальний тон був сріблистий, до якого домішувалися чорний, сизий і золотавий кольори. «Жінка з тонким смаком»,— подумав він. Час дуже мало позначився на Джоліонові, бо він був Форсайт. Але на Айріні час ніби не позначився зовсім, принаймні таке було його враження. Йому здалося, що вона зовсім не постаріла, коли він побачив її в сірій оксамитовій сукні,— молода жінка з лагідними темними очима й темно-золотавими косами; вона простягла йому руку, ледь усміхаючись.
— Чому ви не сідаєте?
Мабуть, ще ніколи в житті він не сідав такий збентежений.
— Ви анітрохи не змінилися,— сказав він.
— А ви помолодшали, кузене Джоліоне.
Джоліон провів рукою по волоссю, іще густому, що завжди його тішило.
— Я вже старий, але цього не відчуваю. Це одна з переваг професії художника: вона зберігає молодість. Тіціан дожив до дев'яноста дев'яти років, і щоб померти, йому довелося захворіти на чуму. Знаєте, коли я вперше побачив вас, ви нагадали мені одну його картину.
— Коли ж ви мене вперше побачили?
— В Ботанічному саду.
— Як же ви впізнали мене, якщо доти ні разу не бачили?
— До вас підійшов один чоловік.