Сага про Форсайтів

Дивлячись на цей могутній стовбур,— порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла,— він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія — він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане «зразком англійської архітектури»,— нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася й тішилася тим, що дім цей належить йому. Його бажання, щоб будинок перейшов до сина і до синового сина, було своєрідним проявом побожної шаноби й любові до предків (принаймні до одного предка). Його батько любив цей дім, любив цей краєвид, цю землю, це дерево; він прожив тут щасливо свої останні роки, і перед ним ніхто тут не мешкав. Ці останні одинадцять років у Робін-Гілі стали важливим періодом у житті молодого Джоліона — він добився успіху як художник. Тепер він був одним із перших акварелістів, і без його участі не обходилася жодна виставка. За його картини давали великі гроші. Спеціалізувавшися в цій царині з наполегливістю, властивою його породі, він здобув славу досить пізно, але не запізно для представника роду, який поставив собі за мету жити вічно. Його мистецтво справді стало глибшим і досконалішим. У відповідності зі своїм станови щем він відростив русяву борідку, яка вже ледь сріблилася сивиною і ховала його форсайтівське підборіддя; його засмагле обличчя втратило болісний вираз, що проглядав на ньому в період його остракізму — він тепер здавався навіть молодшим, аніж кілька років тому. Смерть дружини 1894 року була однією з тих сімейних трагедій, які зрештою йдуть усім на краще. Він по-справжньому любив її до останку, бо мав лагідну, віддану душу, але жити з нею ставало дедалі важче: вона ревнувала його до своєї падчірки, ревнувала навіть до власної дочки, маленької Голлі, і безперестану скаржилася, що де там йому вже любити її, недужу та немічну і «нікому не потрібну, і краще б уже її взяла смерть». Він щиро сумував за нею, але помолодів з лиця, відколи вона померла. Якби ж вона була здатна повірити, що дала йому щастя, наскільки щасливішими були б двадцять років їхнього подружнього життя!