Сага про Форсайтів

— А як поживає дядечко Джеймс?

— Дякую, він зовсім немічний.

— Ми дивовижний рід, правда? Днями я взяв батькову родинну Біблію і вирахував середній вік десяти старих Форсайтів. Поки що він дорівнює вісімдесяти чотирьом рокам, а п'ятеро з них ще й досі живі. Вони, напевно, поб'ють рекорд,— і, лукаво позирнувши на Сомса, він додав:— Ми з вами вже не з того тіста, що вони.

Сомс посміхнувся. «Невже ви гадаєте, ніби я визнаю, що я їм нерівня,— здавалося, казав він,— чи що я згоджуся віддати якусь власність, а надто своє життя?»

— Може, нам і пощастить дожити до їхнього віку,— вів далі Джоліон,— але ж знаєте, як заважає невпевненість у собі, і саме в цьому й полягає різниця між нашим поколінням і їхнім. Ми втратили певність. Як і коли з'явилася ця невпевненість, я не можу збагнути. Мій батько був уже трохи уражений нею, але, на мою думку, навряд чи хто-небудь інший із старих Форсайтів відчував її хоч трохи. Ніколи не бачити себе таким, як бачать тебе інші,— це чудовий засіб самозбереження. Вся історія останнього століття полягає в цій різниці між нами й ними. А між нами й вами,— додав він, дивлячись крізь кільце диму на Вела й Голлі, що почували себе ніяково під його допитливим поглядом,— буде якась інша різниця. Не знаю, яка саме.

Сомс витяг годинника.

— Нам пора вирушати,— сказав він,— а то ми запізнимося на поїзд.

— Дядечко Сомс ніколи не запізнюється на поїзд, — пробурмотів Вел, напхавши повен рот.

— А навіщо запізнюватися?— просто запитав Сомс.

— Та я не знаю,— буркнув Вел,— інші люди чомусь запізнюються.