Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— А як поживає дядечко Джеймс?
— Дякую, він зовсім немічний.
— Ми дивовижний рід, правда? Днями я взяв батькову родинну Біблію і вирахував середній вік десяти старих Форсайтів. Поки що він дорівнює вісімдесяти чотирьом рокам, а п'ятеро з них ще й досі живі. Вони, напевно, поб'ють рекорд,— і, лукаво позирнувши на Сомса, він додав:— Ми з вами вже не з того тіста, що вони.
Сомс посміхнувся. «Невже ви гадаєте, ніби я визнаю, що я їм нерівня,— здавалося, казав він,— чи що я згоджуся віддати якусь власність, а надто своє життя?»
— Може, нам і пощастить дожити до їхнього віку,— вів далі Джоліон,— але ж знаєте, як заважає невпевненість у собі, і саме в цьому й полягає різниця між нашим поколінням і їхнім. Ми втратили певність. Як і коли з'явилася ця невпевненість, я не можу збагнути. Мій батько був уже трохи уражений нею, але, на мою думку, навряд чи хто-небудь інший із старих Форсайтів відчував її хоч трохи. Ніколи не бачити себе таким, як бачать тебе інші,— це чудовий засіб самозбереження. Вся історія останнього століття полягає в цій різниці між нами й ними. А між нами й вами,— додав він, дивлячись крізь кільце диму на Вела й Голлі, що почували себе ніяково під його допитливим поглядом,— буде якась інша різниця. Не знаю, яка саме.
Сомс витяг годинника.
— Нам пора вирушати,— сказав він,— а то ми запізнимося на поїзд.
— Дядечко Сомс ніколи не запізнюється на поїзд, — пробурмотів Вел, напхавши повен рот.
— А навіщо запізнюватися?— просто запитав Сомс.
— Та я не знаю,— буркнув Вел,— інші люди чомусь запізнюються.
Виходячи надвір, він нишком стиснув худеньку засмаглу руку Голлі.
— Чекайте на мене завтра,— прошепотів він,— о третій. Я буду на дорозі: це заощадить нам час. Ми чудово покатаємось.
Біля воріт він озирнувся на неї і, якби не його світські принципи, помахав би їй рукою. Настрій у нього був такий, що він не мав ніякої охоти заводити розмову з дядечком. Та й не було такої небезпеки. Сомс наче води в рот набрав, поринувши в якісь далекі думки.
Жовте листя падало навколо цих двох подорожніх, що простували дорогою, яка тяглася півтори милі і якою Сомс ходив так часто в ті давно минулі дні, коли, сповнений таємної гордості, він приїздив до Робін-Гіла подивитись, як споруджується будинок — будинок, де він мав оселитися з жінкою, від якої тепер прагнув звільнитися. Він озирнувся на цю нескінченну осінню дорогу, що тягнулася між жовтими живоплотами. Як це було давно! «Я не хочу її бачити»,— сказав він Джоліонові. Чи ж правда це? «Може, й доведеться»,— подумав він і здригнувся, охоплений дивним трепетом, що, як кажуть, проймає людину в ту мить, коли хтось наступить на її могилу. Який холодний цей світ! Дивний світ! І, подивившися скоса на свого племінника, він подумав: «От якби мені його молодість! Цікаво, яка ж вона тепер!»
VIII. ДЖОЛІОН У РОЛІ ОПІКУНА
Коли гості пішли, Джоліон не повернувся до роботи над портретом, бо денне світло вже згасало; натомість він зайшов у кабінет, несвідомо прагнучи відновити те миттєве видиво й побачити батька, що сидить у старому коричневому шкіряному кріслі, поклавши ногу на ногу, і дивиться прямим поглядом з-під свого масивного чола. Часто в цій кімнаті, найзатишнішій у всьому будинку, Джоліон іноді переживав хвилини спілкування з батьком. Ні, він не вірив беззастережно в безсмертя людської душі — почуття його були далеко не такі логічні,— мабуть, то був якийсь повів, подібний до запаху або одне з тих гострих анімістичних вражень від форми чи переливів світла, що їх особливо гостро сприймає око художника. Тільки тут, у цій кімнатці, де батько проводив майже цілий день і де все лишилося без змін, до Джоліона поверталося почуття, що він пішов не зовсім, що він зоставив на цім світі тверезу пораду свого старого розуму і тепло своєї владної привабливості.
Що порадив би батько тепер, коли давня трагедія несподівано відродилася знову,— що сказав би він, довідавшись про загрозу тій, до якої він так прихилився в останні тижні свого життя? «Я повинен допомогти їй чим тільки зможу,— думав Джоліон.— Він заповів мені опікуватися нею. Але як їй допомогти?»