Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Це Балтазар,— сказала Голлі.- Він дуже старий, страшенно старий, майже такого ж віку, як і я. Бідний собака! Він дуже любить татуся.
— Балтазар! Чудернацьке ім'я. Але, знаєте, він не чистопородний.
— Ні, але він такий милий, - і вона нахилилася погладити собаку. Ніжна, струнка, з чорнявою простоволосою голівкою, з тонкою засмаглою шиєю і руками, вона здавалася Велові дивним чарівним створінням, яке раптом з'явилося перед ним і заступило все, що він знав досі.
— Коли помер дідусь,— сказала вона,— він два дні не хотів нічого їсти. Адже він бачив, як дідусь помирав.
— То це старий дядечко Джоліон? Мати завжди каже, що він був чудова людина.
— Так, чудова,— сказала Голлі просто й відчинила двері стайні.
В просторому стійлі стояла сріблисто-чала кобила, заввишки футів із п'ять, з довгим чорним хвостом і такою самою гривою.
— Це моя Русалка.
— О, конячка знаменита,— сказав Вел.— Але треба підрізати їй хвоста. Тоді вона буде ще краща.— І, впіймавши зосереджений погляд дівчини, він раптом подумав; «Може, й не варто його підрізати, якщо він їй подобається такий». І він глибоко вдихнув повітря стайні.— Коні чудова штука, еге ж? Мій тато...— він затнувся.
— Прошу?— мовила Голлі.
Бажання розповісти їй геть усе чисто мало не захопило його.
— Та не варто про це... Розумієте, він часом витрачає на них силу грошей. Я теж їх страх як люблю — і їздити верхи, і полювати. А ще мені подобаються перегони. Я хотів би сам брати участь у перегонах.
І, забувши про те, що в його розпорядженні лишився тільки один день, на який він призначив зустрічі двом своїм друзям, Вел раптом запропонував:
— Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?
Голлі в захваті заплескала в долоні.
— Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.
Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.
— Мені б не хотілося їздити на його коні,— сказав він.— Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі,— додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей.— У вас тут, мабуть, не полюють?
— Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.
— Жорстока?— вигукнув Вел. — Дурниці. Хто така Джун?
— Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.
Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. «Дуже миле дівча», — подумав він.
Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.
— Місце тут чудове,— сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.
— Атож,— сказала Голлі й зітхнула.— Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.
— Так, цигани — це знаменито,— відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз.— А ви й справді таки схожі на циганку.
Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.
— Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба — хіба це не розкіш!
— Поживемо й ми так!—сказав Вел. Авжеж! Поживемо!
— Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.
Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.
— Ми неодмінно це зробимо,— вперто сказав Вел, але почервонів і собі.— Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?
— Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.
— Ходімо туди!
Голлі озирнулася на будинок.
— Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.
Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.
Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче. Обидва кузени сиділи на канапці маркетрі, яка мала вигляд трьох з'єднаних крісел, оббитих сріблясто-рожевим шовком, а перед ними стояв низенький чайний столик. Вони відсунулися в різні боки, наскільки дозволяла канапка, і здавалось, посідали так, щоб не треба було дивитися один на одного; їли й пили вони більше, аніж розмовляли,— Сомсові начебто зовсім не смакувало печиво, що, проте, дуже швидко зникало, а Джоліонові ніби було трохи смішно з самого себе. Сторонній спостерігач навряд чи подумав би, що вони їдять жадібно, але обидва спожили таки чимало їжі. Коли молодше покоління дістало свою пайку, чаювання тривало далі у зосередженій мовчанці, аж поки Джоліон, закуривши сигарету, запитав Сомса: