Сага про Форсайтів

— Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?

Голлі в захваті заплескала в долоні.

— Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.

Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.

— Мені б не хотілося їздити на його коні,— сказав він.— Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі,— додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей.— У вас тут, мабуть, не полюють?

— Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.

— Жорстока?— вигукнув Вел. — Дурниці. Хто така Джун?

— Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.

Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. «Дуже миле дівча», — подумав він.

Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.

— Місце тут чудове,— сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.

— Атож,— сказала Голлі й зітхнула.— Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.

— Так, цигани — це знаменито,— відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз.— А ви й справді таки схожі на циганку.

Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.

— Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба — хіба це не розкіш!

— Поживемо й ми так!—сказав Вел. Авжеж! Поживемо!

— Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.

Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.

— Ми неодмінно це зробимо,— вперто сказав Вел, але почервонів і собі.— Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?

— Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.

— Ходімо туди!

Голлі озирнулася на будинок.

— Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.

Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.

Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче. Обидва кузени сиділи на канапці маркетрі, яка мала вигляд трьох з'єднаних крісел, оббитих сріблясто-рожевим шовком, а перед ними стояв низенький чайний столик. Вони відсунулися в різні боки, наскільки дозволяла канапка, і здавалось, посідали так, щоб не треба було дивитися один на одного; їли й пили вони більше, аніж розмовляли,— Сомсові начебто зовсім не смакувало печиво, що, проте, дуже швидко зникало, а Джоліонові ніби було трохи смішно з самого себе. Сторонній спостерігач навряд чи подумав би, що вони їдять жадібно, але обидва спожили таки чимало їжі. Коли молодше покоління дістало свою пайку, чаювання тривало далі у зосередженій мовчанці, аж поки Джоліон, закуривши сигарету, запитав Сомса: