Сага про Форсайтів

— Слухай-но, друже, ти, очевидно, наробиш боргів; в такому разі, прошу тебе, одразу скажи мені. Звичайно, я їх сплачу. Але запам'ятай, що той, хто розплачується за все сам, зберігає свою самоповагу. І якщо позичатимеш гроші, то тільки в мене, гаразд?

І Джоллі відповів:

— Добре, тату.— І він справді ніколи ні в кого не позичав.

— І ще одне. Я не дуже знаюся на питаннях моралі тощо, але хочу сказати тобі таке. Перш ніж ти вирішиш щось зробити, завжди варто поміркувати, чи не вразиш ти іншу людину більше, ніж це конче потрібно.

Джоллі замислився, кивнув головою і потиснув батькові руку А Джоліон подумав: «Не знаю, чи мав я право сказати йому це». Він завжди боявся втратити мовчазну довіру, що її вони відчували один до одного: він пам'ятав, як на довгі роки втратив довіру свого батька і як їх потім зв'язувала тільки любов без справжньої духовної близькості. Він, без сумніву, недооцінив того, що дух часу змінився з 1865 року, коли він вступив до Кембріджа; можливо, він також недооцінив і синової здатності зрозуміти всю його безмежну толерантність. Саме через цю толерантність, а може, й через свій скептицизм він завжди ставився до Джун з такою дивною осторогою. Вона була особа дуже рішуча, завжди так добре знала, чого їй треба, так наполегливо прагнула до своєї мети, але потім, здобувши бажане, часто випускала його з рук, наче гарячу картоплину. Її мати мала таку саму вдачу, звідки й почалося все лихо. Звичайно, його суперечності з дочкою годі було зрівняти з тими суперечностями, які виникли між ним і його першою дружиною. Дивні риси дочки можуть викликати поблажливу посмішку, дивні риси дружини не викликають поблажливої посмішки. Бачити, як Джун, стиснувши щелепи, домагається свого, здавалося річчю звичайною, бо її прагнення ніколи не обмежували Джоліонової свободи єдине, на захист чого він би виступив, не менш рішуче стиснувши щелепи, і то чималі, під тією сивуватою борідкою. До того ж Джун ніколи не давала приводу для серйозних суперечок. Усе вдавалося залагоджувати жартома, що він часто й робив. Але найприкріше для нього було те, що Джун ніколи не тішила його естетичного почуття, хоч і незрозуміло чому, вона мала волосся кольору червоного золота, очі сині, як у вікінгів, і в погляді у неї проблискував войовничий запал. От Голлі, та була зовсім інша - лагідної, спокійної вдачі, тиха, ласкава, а в глибині у неї десь ховалося грайливе чортеня. Він з великою цікавістю стежив за своєю молодшою дочкою, коли вона ще здавалася незграбним каченям. Чи вийде з неї лебідь? Її смагляве овальне обличчя, сірі замислені очі з довгими темними віями наче й давали надію на це і наче й ні. Тільки цього останнього року він міг сказати напевно: так, вона стане лебедем, чорним, тихим, сором'язливим, але справжнім лебедем. Їй минуло вісімнадцять років, і мадемуазель Бос пішла від них,— після одинадцяти років, сповнених безнастанними згадками про «добг'е вихованих, маленьких Тейлорів», ця достойна дама перейшла в іншу родину, чиє лоно буде тепер розтривожене її згадками про «добг'е вихованих маленьких Форсайтів». Вона навчила Голлі розмовляти французькою мовою вільно, як і сама.