Сага про Форсайтів

— Ні,— майже люто одрізав Джеймс- Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.

— Ну що ж,— спокійно сказала Емілі,- ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.

І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.

А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора,— вже і чай випили і пообідали,— то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:

— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!

Сомс кивнув головою.

— Ну й добре,— сказав він.— Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.

Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:

— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.

Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.

— У Тімоті вам передавали привіт,— сказав він.— Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.

І він подумав: «Але як саме — ти не повинен знати».

Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.

— Цілий день мені було так гірко на душі,— сказав він.— Вони ніколи нічого мені не розказують.

У Сомса стиснулося серце.

— Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати?— і він узяв батька під руку.

Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.

— На добраніч, мій хлопчику,— сказав Джеймс біля дверей спальні.

— На добраніч, тату,— відповів Сомс.

Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.

«Мені потрібний син,— подумав він, сівши на край ліжка.— Мені потрібний син».