Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
І нарешті те, що не лише найяскравіше запам’яталося, а кровоточило відкритою болючою раною — останні хвилини бою з совітами, коли одними з останніх, хто вцілів і відстрілювався від навали енкаведистів, були його батько Тарас і Лесь Косовський.
Усе трапилося майже миттєво. Косовський крикнув: «Тарасе, пробивайся до своїх, треба їм повідомити, де скриня». Тарас різко повернувся, подивився в очі
Лесеві, підняв автомат, цілячись йому просто в груди.
Але довга автоматна черга прошила Тарасові спину.
Той упав, устигнувши натиснути на курок. І за мить поруч із Тарасом Валюхом уже корчився в передсмертних муках Олесь Косовський.
Ніхто, жодна людина із загону «Остапа» не вийшла живою із тієї м’ясорубки. Ніхто.
Окрім Миколи.
Ніхто, жодна жива душа не знає, хто убив Тараса Валюха. Ніхто.
Окрім Миколи.
І він нікому, навіть своїй матері не розповість, як тряслися в нього руки після того, як він випустив автоматну чергу в свого батька».
4
Тільки тепер, коли Зорій читав уривки з рукопису, який йому віддала дружина письменника Теслі, до нього дійшов справжній зміст того, що розповів Богданові Даниловичу на останній зустрічі на явочній квартирі полковник Файлов.
Тоді, коли основний смисл їхньої бесіди стосувався небезпечної ситуації, що склалася довкола Шершуна, Зорія та й самого Дениса Файлова, Богдан Данилович вислухав сповідь колеги просто як чемна й вихована людина. Насправді в той час Зорієві було не до карколомних кульбітів з історії чужої сім’ї. Тоді Богдан Данилович не дуже-то й зрозумів, хто кому «Антон бабі сестра втретє». Зараз же, читаючи сторінки незакінченого роману Сашка Теслі, Зорій згадав мимохідь кинуту Файловим репліку, що про історію його сім’ї розповів одному письменникові, який звернувся до Дениса після того, як отримав від співробітника СБУ підказку про людей, котрі мають стосунок до архівних матеріалів, над якими в той час працював письменник.
Той монолог Дениса Файлова тепер так яскраво відтворювався в пам’яті Зорія, що він наче чув того знову, зараз, у своїй кімнаті. Причому цей монолог Файлова в уяві Богдана Даниловича переплітався з картиною моргу, де на ношах лежала купа з м’яса й кісток, що могли належати…
Тоді полковник Файлов схвильовано розповідав про своїх батьків. Розповідав саме те, про що Зорій прочитав у рукописі Сашка Теслі. Зорій розумів: деякі деталі розповіді, викладені в романі, є творчим вимислом письменника, Тесля ж ніяк не міг знати, наприклад, того, що думав один з героїв роману Микола Валюх, тим більше — ніхто, окрім нього, не міг знати про те, як загинув його батько Тарас і коханий його матері Лесь Косовський.
Богдан Данилович відкинувся на спинку фотеля, заплющив очі й у кімнаті, здалося, прозвучали слова Дениса Файлова. Наче слухаючи їх знову, Зорій лише тепер усвідомлював, наскільки ті слова для його колеги й побратима були значущими. Саме їхнім змістом (тепер Богдан Данилович був у цьому певен) і жив по-справжньому полковник держбезпеки Денис Файлов, син члена Організації українських націоналістів, бійця Української повстанської армії Миколи Валюха і оунівської підпільниці Галини Босак — тієї Гані, про яку й пише у своєму романі Сашко Тесля.
Але знову-таки, тільки тепер Зорій зрозумів, яка частина розповіді Дениса Файлова була для того найбільш хвилююча, найрідніша й найболючіша.
«…Коли я, закінчивши Вищі курси КДБ, вже працював у контррозвідці, цілком випадково, як це зазвичай і буває в житті, познайомився з гарною дівчиною з божественним ім’ям Злата. Не знаю, хто з батьків дав їй те ім’я, але вона цілком йому відповідала. Злата була не просто красуня. Вона випромінювала світло, її усмішка направду була сонячною. Дівчину всі любили, а я… Я просто помирав, коли ми розлучалися хоч на день. Ми кохали одне одного так, як не кохав ніхто й нікого в житті. У нас було стільки спільного, що ми розумілися з півслова. Тільки-но я про щось подумаю, а вона про це вже говорить. Іноді ми навіть лякалися — так наші думки, погляди й оцінки збігалися.