Соло бунтівного полковника. Вершина

Будь-які намагання Петра Крюка хоча б наблизитися до входу в підвали, де була святая святих усього «виробництва», за рахунок якого й існувала імперія Миколи Назарова, щоразу закінчувалися фіаско. Одна за одною лускали, як мильні бульки, всі нашвидку вигадані причини, з яких йому «треба було» зайти до приміщення, де хімічили небезталанні менделєєви, обертаючи різноманітні, здавалося б, побутові речовини на «пігулки кейфу».

Крюк не дуже розумівся на лексиці, якою іноді користувалися люди, що мали доступ до «хімічних» підвалів. Але навіть він, далекий від науки, запам’ятав такі слова, як «прекурсори», «аналоги», «гомологи», «опіати» тощо. Що саме означають ці терміни й поняття, він не знав. Але суть того, що відбувалося в таємних підвалах, звичайно ж, розумів. І саме те розуміння підтверджувало правильність обраного ним шляху, підтверджувало те, що мета, до якої він прагнув і до якої останніми роками наполегливо йшов, — ось-ось нарешті наблизиться. Хоча наближалася вона поступово відтоді, як Крюк потрапив ув «обойму» людей, яким найбільше довіряв хазяїн усього цього «господарства» — Микола Якович Назаров.

Підвал, який усі називали просто «хімією», містився під господарськими будівлями маєтку. Там були кімнати для охорони й прислуги, гаражі, всілякі підсобні приміщення, склади. Входів у підвал два. Принаймні стільки вдалося встановити Петрові Крюку. Один із них — у гаражі, де стояв мікроавтобус «Фольксваген». Він рідко виїздив, а вхід замасковано у стіні оглядової ями, над якою і стояв автомобіль. У разі потреби «Фольксваген» виганяли на вулицю й натискали на потаємну кнопку, після чого двері в стіні ями відчинялися. Другий вхід до підвалу, схожий на пригребицю сільського погреба, зовні, за двадцять метрів від господарських будівель. Якщо стороння людина потрапить у цю пригребицю і спуститься східцями вниз, то опиниться в звичайнісінькому погребі, в якому стоять діжки з солоними огірками, помідорами, капустою, квашеними яблуками, а на полицях — скляні банки з різною консервацією.

І лише обізнана людина могла натиснути на приховану кнопку й потрапити до потаємного підвалу через двері.

Усе це Петро Крюк розвідав раніше, але залишалося невирішеним питання, як потрапити всередину підвалу і, головне, як звідти вибратися. Усі входи охороняли належно підготовлені й проінструктовані люди «Чіпа».

Невідомо, скільки ще довелося б ходити навколо «об’єкта» Крюку, якби не обставини, які склалися незалежно від його зусиль. Річ у тому, що колишній спецназівець не міг знати, що за кожним його кроком уже кілька днів пильно спостерігає не менш розумна й рішуча людина, яка підозрює Петра у вчинках, зовсім не властивих довіреному й найбільш професійно підготовленому охоронцю. Якщо підозри підтвердяться, Крюкові забезпечена єдина дорога — на той світ. Цією людиною був не хто інший, як грізний і безмежно відданий хазяїнові особистий охоронець Назарова — Михайло Чопенко. І саме дії «Чіпа» спричинили швидку, хоча й трагічну для деяких її учасників розв’язку.