Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
7
«Після події в парку Аня і Гниря йшли до свого будинку мовчки. Вдома жінка переповила Злату, а перед очима все ще стояла картина, коли Крук, помираючи, промовив слово «Аня». Чоловік весь час мовчав. Аня вдавала, що все вдома, як і раніше, але при цьому відводила очі, коли Гниря дивився на неї. Аня не знала, що Гниря почув останнє слово Крука, і намагалася показати, що та подія схвилювала її просто тому, що схвилювала б будь-яку жінку, яка так близько побачила раптову й трагічну смерть.
Нарешті Гниря підійшов до Ані, взяв за руку й підвів до столу.
— Сядь!
Аня мовчки послухалася. Вадим теж сів на стілець, що стояв з другого кінця столу.
— Аню, я почув, як ти назвала того хлопця, що намагався вбити мене, «Крук». Я також почув його останнє слово. Він сказав «Аня». Думаю, що буде цілком логічно, якщо я задам тобі просте запитання: що це все означає?
Аня сиділа, випрямивши спину, втупивши очі в стіл, і мовчала. Жінка чекала цього запитання, готувалася до нього, а коли воно прозвучало, то наче заскочило її зненацька. Гниря теж мовчав. Він зараз переживав і хвилювався не менше, ніж його дружина, яку він щиро кохав. Нарешті Аня, зібравши сили, тихо почала.
— Там, у селі Великопілля, коли вбили Красуляків, цей хлопець мене знайшов, але не вбив, а вивів у ліс і відпустив. Я чула, як його називали на ім’я Крук. Тоді він теж запитав, як мене звати. З того часу ми з ним не бачилися. Можеш вірити, можеш ні. Більше я не можу нічого додати.
Гниря підвівся, підійшов до дружини, взяв її голову в руки, нахилився й поцілував у лоб.
— Я тобі вірю, — тільки й сказав.
Хоч була неділя, Гниря швидко зібрався й за півгодини вже сидів у своєму робочому кабінеті в управлінні держбезпеки. Працювати у вихідні для співробітників органів — звичне діло. Ще з часів Фелікса Едмундовича, не кажучи вже про сталінські, нічні пильнування вважалися більше нормою, ніж винятком. Вадим — добрий служака, досвідчений опер і знає, коли й що робити, як ті чи інші обставини повертати собі на добро. Оце й зараз капітан Гниря сів писати рапорт начальству, як він особисто знешкодив останнього вояка з банди «Остапа» на псевдо «Крук». Гниря тоді не міг знати, яку роль відіграє цей папірець у долях людей, котрі його читатимуть через багато десятків років…»
8
Так, знаючи нині кінець розповіді Дениса Файлова, Зорій дедалі більше думав про дивовижні, майже містичні життєві історії, здавалося б, зовсім далеких, чужих і незнайомих людей, долі яких переплітаються таким чином, що хоч-не-хоч
повіриш у містику й небесну визначеність того, що відбувається на Землі. А як інакше пояснити зустріч на величезному просторі, серед мільйонів людей саме тих, які не повинні були б зустрітися ніколи в житті.
Зорій підвівся з крісла, пройшовся по кімнаті. І тут раптом згадав, що в його портфелі лежить пакет з трусами, які він забрав з моргу. Ні, у нього не було бажання зараз діставати цей «речовий доказ». У голові полковника наміть не майнула думка зателефонувати Ніні Теслі й запитати її, у горошок чи в смужку носив труси чоловік.
Тоді навіщо Зорій забрав цей єдиний предмет, що міг розвіяти останні сумніви у тому, що трапилося з Сашком Теслею? Може, справді треба було зіпхнути ці всі проблеми на Симка? То його робота — розслідувати ось такі випадки. Ця думка з’явилася лише на мить і зникла як така, що жодним чином не могла бути реалізована апріорі. Не така ж він уже тварюка, щоб залишити цю справу без особистої участі. Більше того, Зорій чітко усвідомлював: не в останню чергу він сам — причина того, що відбувається тепер навколо нього. З його друзями, співробітниками, з тими, кого він, Богдан Зорій, утягнув у орбіту власних амбіцій. А чим ще, як не амбіціями, можна пояснити втілення таких незвичних для простого полковника спецслужби планів?
І тут йому прийшла проста думка. Чому ж раніше він цього не допетрав? Усе ж так просто. Про це можна знайти тисячі книжок, сотні фільмів. Богдан Данилович розкрив портфель, кинув на стілець пакет з «речовим доказом» і взяв мобільний телефон.
— Алло, Петре, ти ще не спиш? Як ти думаєш, твій Едічка зараз ще жує бутерброди над своїми трупами? До речі, як його по батькові? Іванович? Оригінальне сполучення імені й по батькові. Дай, будь ласка, його телефон: я пам’ятаю, ти казав, що попереджав його про наш прихід. Ага, пишу.