Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Отак молився, і ще більше, і обіцяв сам піти в Печерський монастир і подяку в церкві перед усіма сотворити пресвятій діві, і милостиню дати. А ще обіцяв і чоловіка того на поклоніння і дяку послати.
Отак молився я і журився. Аж приходить хлопець (минуло уже зо дві години оролойних, тобто зегарних) і каже мені:
— Пане, вже до голови чоловіка того прокопали і, здається, живий він.
Я ж, се почувши, ще палкіше став молитися пресвятій діві і обіцяти їй, що відвідаю Печерську церкву. І коли я се чинив, приходить другий, кажучи:
— Не журись, пане! Надію маємо, що живий буде. До голови вже його докопались — очима блимає і дивиться.
Я ж, се почувши, зрадів і поспішив туди. І побачив, що він головою похитує (не був бо ще весь одкопаний), подякував богові.
Отак помалу відкопали його живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом охопленого і переляканого. І одразу, як витягли його, почав говорити і попросив пити. Я ж звелів йому склянку вина дати. І випив її.
Отак благодаттю божою і молитвами пречистої діви Печерської здоровий був, знову з іншими клевретами своїми почав працювати.
Я ж прийшов, як і обіцяв, і подяку сотворив, приклонивши коліна посеред церкви тутешньої Печерської перед усіма господу богу і пресвятій діві Марії, котра чуда діє преславно і) своїй сій святій церкві, що од гіркої смерті чоловіка преславно збавила, і вже (як бо я розумію, і всі, хто там був) жодної надії на життя позбавленого і вмерлого воскресила силою сина і бога свого, господа нашого Ісуса Христа, котрому і належить всіляка слава, честь і уклінність із безначальним його вітцем і пресвятим благим і животворящим святим духом во віки. Амінь».
[УТАЄНІ ГРОШІ]
За архімандрита печерського Єлисея Плетенецького... був один старець... в Печерському монастирі, в Троїцькій лікарні, який мав трохи грошей своїх.
Кой той умирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідавши його, запитав у нього, чи не забув або посоромився він висповідатись у чомусь перед вітцем своїм духовним, а чи, може, є у нього власні речі якісь. І якщо так, то хай висповідається перед ним.
Той же мовив:
— Про все, що тільки згадати міг, я висповідався, і речі, які мав, оддав духовному вітцю своєму.
І це мовивши, помер.
За звичаєм, обгорнувши, несли тіло його до могили.
Коли ж уже відспівували, і архімандрит там був, прийшов лікар до архімандрита, несучи тобол грошей у руках, і мовив:
— Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, прибираючи, знайшов я се і приніс до тебе. Куди бо звелиш віддати?
Той, побачивши, зразу здивувався, а потім, дуже засмутившись, мовить:
— Горе тобі, окаянна душе, що не висповідалась єси про се, бо у святотатстві одійшла єси на осуд.
І запитав його духівника, чи не сповідався чернець йому про сі гроші (там бо і духівник на погребі був). Дізнавшись же од нього, що не сповідався, вигукнув:
— Загинув уже єси, о горе мені, горе, братіє, і сьому окаянному, бо із Ананією і Сапфірою ‘, утаївши срібняки, осуджений буде!
І повелів їм припинити спів, кажучи:
— Візьміть окаянне сеє тіло і ввергніть його в могилу — негідне бо воно християнського поховання.
І ввергли його в могилу.
Тоді архімандрит, узявши гроші, з плачем кинув їх на тіло
в могилу і мовив:
— Як Ананія і Сапфіра перед апостолами, укрив єси їх, не висповідавшись духовним вітцям. То ж нехай срібло твоє буде з тобою в погибель!
І зразу напав страх на всіх, і швиденько розійшлися, нарікаючи і ллючи сльози, кожен у свою келію, не звершивши погребового співу...
Року 1629, місяця жовтня, 12-го дня. ;
[ПРО ПУСТЕЛЬНИКА]
Року 1620 [...] * четверо мисливців-севруків вийшли з міста [...] * ловити звірів і рибу в Орельській пущі куди севруки звичайно ходять на полювання, і там бродили. Коли ж схотіли повертатися, то, з божої волі, заблудилися і, не знаходячи дороги до свого міста, тинялись, блукаючи, зо два тижні по пущі, і вже не мали чого їсти, бо вичерпався їхній харч.
Коли ходили вони так, журячись, пущею, натрапили на стежечку новопротоптану і, здивувавшись та зрадівши, пішли нею. Аж раптом побачили хатинку, з димаря якої куріло. І, ввійшовши в неї, знайшли стіл, накритий до трапе^ зи, а на ньому груші розкішні, в меду і варені, і піч невеличку, в землі викопану, а в ній теж груші, для сушіння вкинені,
і горнець маленький із грушевим узваром. Побачивши -се, злякалися і, ні до чого не доторкнувшись, скоренько вийшли, подумавши, що се розбійницьке пристанище.