Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
— Гадаю, братіє, що не від чого іншого се могло статися, як тільки з двох причин. Або хтось із вас приховав від громади якесь добро своє власне (і бог се сотворив, аби такого порушника і мерзенного святотатця спільною карою викрити і виправити), або щоб крайнім (хоч і тимчасовим) зубожінням випробувати нас, чи воістину злиденності Христової ревнителями бути хочемо.
Розповідав нам той же брат про того ж авву, як [...] * добре коли замишляв творити, а всі противилися тому, то казав:
— Не од бога ви се мовите! — і творив те добре, що намислив.
Про того ж авву розповідав він нам ще таке. Якось, коли молився той, прийшли браття і, постукавши у двері (звичай-бо мав зачиняти келію, коли молитву творив), повідали йому, що князь Богдан Огинський прибув і побачитись із ним хоче. Той же мусив вийти (бо був сей князь ктитором і великим благодійником їхньої обителі), але при сьому гірко журився, що до скінчення молитви чоловіку годити мусив.
Про того ж авву розповідали нам, що ніколи із келії (хіба що до церкви) без клепсидри в руці не виходив. А се робив, аби в пам’яті завжди мати, що жодна година марно і без-дільно пройти не має.
Той же авва якось, коли приключилося йому вибиратися в дорогу (мав собі за товариша мирянина Максима Смотрицького), як звичайно, зачинивши [...] * двері своєї, келії, творив ранкову молитву.
А товариш, знудившись довгим його триванням на молитві, раз у раз підходив до вікна і гукав:
— Отче, час уже рушати!
Та старець мовчав.
Той же, ще більше знудившись, намовив учня старцевого Йосифа повеліти візникові запрягати коней у колісницю, а сам, не діждавшись старця з молитви, без благословення, пустився в дорогу.
Авва ж, звершивши молитву, вийшов із келії і, побачивши запряжених коней, спитав, за чиїм повелінням се вчинено.
Візник відповів:
— Йосиф мені наказав.
Старець же зразу повелів розпрягти коней і дати їм їсти. А па Йосифа., що без благословення се вчинив, наклав поку-ту — усі колоди, з яких стіни келії було складено, цілувати, і підніжжя трапезне, і піч [...] *
[...] * сокрушись. Побачивши ж авву, котрий ішов здалеку, впавши, молив і мовляв:
— Прости, отче, согрішив, що без благословення в дорогу зібрався. Се ж бо і наслідок маю свого вчинку.
А старець сказав:
— Хай бог простить, сину! От бачиш, що непослух завжди такий наслідок має, а молитва ніколи ні в якому ділі забари не творить, а навпаки, у всьому сприяє.
Мав сей авва на кожний день божу правити службу. Коли ж казали йому деякі, що недобре так часто до божественних приступати таїнств, щоб із-за частого їх звершення недбальства до них не виникло, то він відмовив:
— Як ті, що найближче підступають до сонячного світла, на собі і найменше скверни очорніння зрять, так і ті, що божественних таїнств якнайчастіше причащаються, свої гріхи осягають.
Той же авва мовляв:
— На білій хустці одразу видно і найменшу краплю чорнила. Так і людина з чистою совістю, впавши у найменший гріх, одразу до тями приходить і кається. А хто нечисту совість має, той не легко пізнає своє падіння, отож і До напра-ви не легко приходить.
[ПРО РОБІТНИКА, ЗАСИПАНОГО ЗЕМЛЕЮ]
Року 1628-го, місяця травня, дня 1-го, будучи в монастирі Печерському київському, ляцький єпископ київський Богу-сдав Бокша-Радошевський 1 сам розповідав мені, кажучи:
«Року 1626-го, за архімандрита печерського київського Захарії Копистенського, коли був я у місті моєму Чорного-родці 2, пішов подивитись, як робітники роблять земляну огорожу, тобто вал, навколо міста (почав той руйнуватися, бо давно вже зроблений був).
Стояв я на верху огорожі тієї і дивився на робітників. Аж зненацька велика глиба землі згори зірвалась і посипалась у яму, де робітники працювали. Усі відбігли без шкоди (а багато було їх), одного ж уся земля та накрила аж ліктів на п’ять.
Побачивши се, став я горювати, що на моїх очах смерть того чоловіка спіткала, і почав плакати та, винуватячи себе, нарікати, що через гріхи мої се сталося. І пішов я у дім, де тоді жив, звелівши робітникам відкопувати того, землею придушеного, як уже померлого.
Коли йшов я, плачучи, спала мені на думку чудотворна лавра Печерська. І враз припав я лицем до землі і почав
зі сльозами до пресвятої богородиці Печерської молитись, кажучи:
— О найсвятіша діво! Обрала ти в сих краях за оселю собі Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого імені свого! Вияв же і нині благість і милість свою, як завжди виявляєш багатьом із тих, що з вірою приходять до церкви твоєї Печорської і од щирого серця вдаються до тебе. Вияв, молю тебе! Сохрани без шкоди живим чоловіка того, що його земля накрила. То і я піду й уклонюся тобі в церкві Печерській і подякую тобі за благодіяння се. Бо немає вже ні на що надії, крім як на благість твою, о царице небесна!