Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Тоді для того і так великого тих святих, мовлю Бориса і Гліба, поступку господь бог короною, не світовою, але муче-ничеською, также і чуди дивні і ясні значними їх приоздобив.
Року 1629, місяця січня, 14 [дня], коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілоччє, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.
Довго вивідували мужики села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.
Аж якось зібралися усі мужики гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.
А один із них, чоловік добрий і богобійний, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:
— Мужики, браття, послухайте мене, чоловіка грішного!
(Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати).
— Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині богові всевіду-щому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.
Коли ж усі згодились, Федько воздів руки до неба і зі сльозами вигукнув:
— Боже, боже наш! Почуй молитву нашу і викрий злочинця нашого.
І почав проказувати молитву господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, воздівши руки, проказали молитву до кінця.
Коли ж скінчили,—о чудо! — аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:
— Ох мені! Біль плечі мої обдирає!
І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та вже мужики, взявши його, донесли до двору.
Отак стало явним злодійство його.
У болісті ж сій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.
Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.
[ПРО РОЗДАВАННЯ МИЛОСТИНІ]
Розповідала нам братія святої лаври Печерської, як за архімандрита Єлисея Плетенецького одного разу прийшов келар до нього і повідав йому, що многе множество хлібів з’їдається щодня.
Той же, здивувавшись таким витратам, розсердився і пішов у келарню подивитися, хто так багато хлібів з’їдає.
І, побачивши безліч жебраків, там зібраних, ще більше розсердився. (Не тому, що багато їх було, а що і здорові, і сильні разом із недужими приймали хліби). І заповзявся сам здорових проганяти (повеліваючи їм не дармо хліб їсти, а діло робити), недужим же повелів тільки давати, тобто сліпим, кривим і до тих подібним.
Коли ж бо він повернувся у келію свою, аж враз — о чудо! град такий великий випав, що всі жита монастирські навколо монастиря побив, потовк і з землею змісив. Нікому ж іншому жита град той не потовк, тільки монастирське.
Побачивши се, старець архімандрит повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, давати хліби. А коли хто із келарів казав:
— Немає того чи того в келарні, не маю звідки дати! — казав йому старець:
— Дай, злий рабе, тим, що потребують, тобі не убуде, обитель же свята ніколи не оскудіє.
[ПРО ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА]
Розповідав нам отець Ісайя Трофиміус ’, ієромонах віденського братства, про одного старця, свого віденського архімандрита Леонтія Карповича, що якось, коли общинний скарб таке зубожіння спіткало (сей-бо у Вільні перший очолював життя чернечої общини), що і єдиної монети не зосталось, скликав той братію всю і повідав їм про се зубожіння, мовлячи: