Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Амбівалентні коливання образу України у творчості Маланюка потребують особливого психоаналітичного прочитання. Передусім потрібно бачити нав’язливу тут акцентацію на інстинктивній смертоносній тілесності, що стане символічним розвінчанням українського колоніального характеру, спрямованого до несвідомості. Переконливим прикладом є поезія «Антимарія» Маланюка, що інтертекстуально відсилає до поеми Шевченка «Марія»: «Невдале втілення її — / Ти не Марія, не Софія: / Отсей зелений зір змії / Вже зрадив відьму і повію. / Цих ліній тіла хвильний лад / Не замаскує стерва м’яса, / Уста, що їх забарвив яд, / Це не окраса, а образа. / Як не ховай, все вирина / Прокляттями гріха і ночі, / Бо в кожнім зламі звірина / Жагою тварною регоче»[969]. Як відомо, образи відьми і проститутки набудуть культового звучання у західному просексуальному фемінізмі, що стане постмодерністським викликом у сфері моделювання сучасного жіночого радикального дискурсу[970].

У 20-ті роки українські письменники про любов пишуть як про національну меланхолійну хворобливість, тому Є. Плужник називає свій роман «Недуга» (1928). Меланхолійне захворювання формує розщепленість між модерним ерогенним більшовизмом і національно-традиційною уявою про любов як родинну цінність, адже українська людина — це ще була людина, яка пам’ятала, що їй понад усе треба міцної родини. Головним носієм меланхолійного захворювання постає, як правило, український більшовик. Таким у «Недузі» є Іван Орловець, для якого інтимне життя (до зустрічі з жінкою) було неважливою у більшовицькій реальності цінністю (саме так формується комунівський світогляд, зневажаючи приватну історію, значущий індивідуалізм). Однак несподіване кохання до акторки (вона символічно грає Кармен й у своїй психологічній сутності є такою фатальною жінкою) розколює цілісне більшовицьке Я, український меланхолік вперто змагається із собою, переживаючи психічну муку, що нагадує «Я (Романтику)» Хвильового. Кохати жінку, як і любити Україну, означало тоді бути хворим, немодерним, тому друзі-більшовики радять Івану Орловцю лікуватися, оскільки суспільна потреба культивувала садистське вольове Я — ідеал більшовицької, сталінської епохи. Закономірною розв’язкою роману стає ідеологічне одужання, що має вивести українського більшовика зі стану самопізнання, до якого спонукало кохання. Отже, український чоловік, вирвавшись із колективного комунівського тіла через психічне переживання кохання, має неодмінно повернутися назад, інакше постане ідеологічно ворожим елементом, що затіяв «слиняву трагікомедію». Є. Плужник через свого героя усвідомлює, що любов — це пошук себе, вибір духовної (замість маскулінної) мужності, інтенсивність рефлексій, але все це непотрібно пролетарському суспільству. Тому меланхолійному українському характеру (Івану Орловцю) протиставляється садистський психотип інженера Звірятина (прізвище свідчить про перевагу деструктивного, агресивно сексуального імпульсу). Таким має бути ерогенний більшовик, який не відає жодних метафізичних захворювань, отже, жодних пошуків істини, жодних сумнівів і помилок.