Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Неінтегровані у національну пам’ять наслідки психотичної стадії з активізованими деструктивними імпульсами позначилися на творчості письменників у подальшому часі. Страхітлива втрата материнського об’єкта на основі романтичної одержимості 20—30-х років, а також параноїдного страху перед маскулінізованими переслідувачами не лише виявила патологічний процес в психоісторії української літератури, але й підготувала перехід національного характеру на нижчий ступінь розвитку. Україна 20-х (а відповідно українська державність) пророче символізувалася як побудований корабель, що не вийшов у море («Майстер корабля» (1928) Ю. Яновського).

Національна травма від імперського більшовизму спричинює формування психології страху і невпевненості українського творчого характеру. Постійна невпевненість в «хорошості» хорошого об’єкта, як зауважує М. Кляйн, примушує його легко перетворюватися на поганий об’єкт (погана імперія означатиме і погану, або націоналістичну Україну), такі фактори об’єднуються для створення в національному характері глибинного відчуття, що він є жертвою протилежних і неможливих вимог зсередини, стану, який переживається як нечиста совість»[977]. Це психологічне рабство, в яке потрапляє національний суб’єкт, ускладнює репараційні завдання. Адже збереження хороших інтроектованих об’єктів (символічних Імені-Батька та Імені-Матері), з якими ідентифікується національний характер як цілісна структура, означає його повноцінне збереження. Спроби зберегти, відновити та відродити улюблений об’єкт у новій ситуації супроводжувалися страхами переслідування: український письменник сумнівався у своїй здатності досягнути такого відновлення, ці сумніви стали визначальними факторами постреволюційних сублімацій. Сумнів у власній психосемантиці психоаналіз тлумачить як сумнів у своїй любові, отже, у власній духовності[978]. Психологічними причинами згасання лібідозних імпульсів стала надто сильна тривога переслідування, що обумовила фантастичні підозри і страхи. Відповідно реальний материнський об’єкт (реальна Україна) постав в уяві як остаточно зіпсована, невиправна, страшна реальність. Прикладом такого психотичного письма є творчість Т. Осьмачки, що виявила травматичну психологію українського письменника, який навіть після зовнішнього звільнення (еміграції) не зміг звільнитися з імперсько-більшовицького психологічного полону-переслідування. В особі Т. Осьмачки постав яскраво виражений письменник-параноїк, який моделював національний світ на основі провідного мотиву переслідування (повісті «План до двору», «Ротонда душогубців»).