Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
І Петро Крюк вирішив цього разу вчинити так, як ще в житті не вчиняв: він відмовився від ретельно розробленого й детального плану, без якого ніколи не починав робити навіть найменшого і незначного кроку. Петро Крюк уперше вирішив діяти за обставинами. Діяти так, як підкаже ситуація, як підкаже інтуїція, як підкаже серце.
З
«Бій відлунав, а Микола ще довго лежав у норі. Цей лисичий прихисток він запримітив ще восени, коли обстежував місцевість навколо обладнаного схрону і спостерігав, чи, бува, не стирчить щось із-під землі. Нора між двох товстих ялинових коренів була вузька. Тоді, ризикуючи натрапити на хазяйку підземного помешкання, Микола спробував протиснутися між корінням ногами вперед. Але це йому не вдалося: одяг задерся аж до голови, й чоловік, залізши в нору лише наполовину, насилу звідти виборсався. Та Микола не звик відступати. Узяв зі схрону лопату, повернувся до нори й кількома вправними рухами розширив лаз. Згодом він ще навідувався до цього місця й подумки відзначав: невидимі для стороннього ока мітки, які він попередньо поставив, залишалися недоторканими, що могло означати — лисиця нору покинула.
Коли споночіло, Микола не став вилазити на поверхню. Він, хоч і молодий, але досвідчений воїн, розумів, що зовнішня тиша може бути пасткою. Енкаведисти ж могли залишити засідку, навіть якщо не знайшли схрону. Що нагорі ще не все закінчилося — Микола зрозумів, коли він явно почув: хтось поруч ходить. Рухи невідомого обережні, тихі, скрадливі: навіть принюхавшись, хлопець не вловив ні запаху тютюну, ні перегару, що зазвичай супроводжували бувалих військовиків. Ті звуки невдовзі припинилися — той хтось, мабуть, пішов собі далі.
І хоч як незручно було Миколі стирчати в тій норі, він живий і навіть не поранений, і тому міг, особливо не переймаючись, перетерпіти. Доводилося зазнавати й не таких випробовувань. А головне, у нього багато часу, щоб обмізкувати все, що трапилося з ним. Що трапилося з тими, які ще кілька днів тому оточували його, жили з ним, говорили з ним, ділилися останнім шматком хліба. У його уяві пропливали обличчя побратимів, що один за одним падали від куль ворога. Те, що всі загинули, Микола не сумнівався: це сталося на його очах. Боліло ж, пекло пеком йому інше. Те, що сталося хоч і під час бою, але за значенням для самого Миколи було ще ближчим, ще інтимнішим і ще трагічнішим.
Затиснутий корінням вікової ялини Микола Валюх на псевдо «Крук» прокручував плівку давніх спогадів і накладав ті кадри на події позавчорашнього дня. Ось він, уже дорослий юнак, прощається з матір’ю перед тим, як остаточно полишити цивільне легальне життя й перейти в підпілля. І мати довго не відпускає його від себе, наче відчуваючи, що побачитися з рідним сином їй уже не доведеться. Софія повідала Миколі про те, чого ніколи й нікому в житті не розповідала. Її чоловік Тарас Валюх, який теж уже багато місяців воює з совітами, виявляється, колись зґвалтував Софію, і вона мусила вийти за нього заміж, хоча любимі все життя лише одну людину — Олеся Косовського. Мати це розповіла Миколі тому, що її гріх тяжким каменем лежить на серці, не даючи продиху і змоги жити. Повідавши таємну історію свого життя Миколі, Софія попросила в сина пробачення. Вона не винить у тому, що сталося, батька. Вона просить Миколу просто пам’ятати це. «Не роби, сину, помилок, які довелося все життя спокутувати твоїм батькам. Пам’ятай, що старі люди кажуть: якщо пішло в когось у роду щось не так, то й надалі у всіх поколінь життя буде кострубатим».
Чорно-білі затуманені часом картини з матір’ю поступово стирають яскраві події позавчорашнього дня. Хлопець ніяк не чекав, що до їхнього схову разом із провідником «Остапом» завітає Миколин батько — Тарас. Дивним і несподіваним виявилося й те, що разом із батьком до схрону протиснувся і… Лесь Косовський. Микола його добре знав, бо той жив у тій самій місцевості, де мешкала й сім’я Валюхів. Але побачити їх разом після того, що він дізнався від матері, Микола аж ніяк не чекав. У схроні всі пробули недовго. «Остап» віддав якісь розпорядження, весь його загін покинув схрон і, наскільки зрозумів Микола, вояки прилаштовували якийсь цінний вантаж.