Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
— В руці твої, боже-мой, предаю дух мой.
І так по земном царствії на небесноє одішов царст-вовати.
Много би всіх літ од рожденія свойого святий Владимир жив, літописець не змінкуєт, тилько од княженія літ тридцять п’ять, в болвохвалстві княжив осьм, а окрестившися — двадцять сім.
Тіло його святоє положено в Києві в церкві Пресвятої Богородиці Десятинної, в гробі мармуровім, з великою честію і жалем всіх, яко отця і ходотая спасєнія, на честь в святой тройці єдиному богу, отцю і сину і святому духу, которому належить вшелякая слава і поклон нині і завжди і на віки віком. Амінь.
[ЖИТІЄ КНЯЗІВ БОРИСА І ГЛІБА]
Володимир був син Святославов, внук Ігоря, княжати руського, і Ольги-княжни, правнук Рюриков; зостав паном всеї Русі по смерті братії своєї, которим ім’я було Олег і Ярополк; мів столицю свою перве в Новігороді, по том в Києві, на остаток її перенесл до Володимира-міста, котороє на ім’я своє в тридцяти і шести милях за Москвою, межи Волгою і Окою, над Клязьмою-рікою побудував; так великую широ-кость мів свойого панства, же не только всею Руссю, всход-кьою, полудневою і повночною, владнув, але землею Болгарською, Сербською Карвацькою 2, Семикградською3, В’я-тицькою, Ятв’язькою, Дулібською4; і тії країни, де тепер волохи, мултяни і татарове бобруйськії, одною виправою до послушенства свойого принудив і дані на них взложив.
А єще будучи в поганстві, Володимир мів жон колько, з которих сплодив синіз дванадцять: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, Святополка, Вишеслава, Святослава, Станіслава, Бориса, Гліба, Судислава і Позвізда. А постері-гаючи Володимир, аби ся по смерті його синове не вадили
о панства і землі руськії, также межи них монархію руськую розділив: Вишеславові, старшому, дав Новгород Великий, перший уділ свой; Ізяславові — Полоцько, Святополкові — Туров, Ярославові — Ростов; а коли Вишеслав умерл, дав тому ж Ярославові Новгород Великий, Борисові — Ростов, Глібові — Муром, ^ Святославові — Деревляни, Всеволодові — Володимир, Мстиславові — Тмутаракань, Станіславові — Смоленсько, Судиславові — Плесков, або Псков, Позвіздові— Волинь; тим же [Борису і Глібу], яко молодшим, по смерті своїй Київ і Берестов [за] князства назначив.
Князь Ярослав, Великого Новагорода не перестаючи на уділі своєму, іншії країни отця свойого Володимира і братов своїх наїжджав. За що Володимир, розгнівавшися вельми, зібрав проти йому войсько зо всіх князств синовських і з держав своїх.
В том дано знати Володимирові, іж печенігове 5 до' Русі нторгнули, а не могучи сам против їм тягнути (бо в той час праве вельми хорав), виправив на них Бориса-сина, княжа ростовськеє, которий при ньому мешкав, а сам умерл по том в кольку днів в Берестові.
В том тоді Святополк, княжа туровськоє, Довідавшися
0 смерті отцовськой, скорій, ніж Борис, Київ убіжав і опанував а, взявши Володимира в Києві * потаємне, щонайскорій кваплячися на київське панство, до Києва привізши, поховав його в мармуровом гробі, з великим жалем посполитого люду
1 бояр, в церкв? Пресвятої Богородиці Десятинній, которую був сам Володимир збудував.
А Борис, наречений на святом крещенії Роман, син Воло-димиров, которий ходив напротивко печенігов і, не нашедши їх (бо були йому уступили), до Києва, до отця свойого, вернувся. Але зараз дошло йому відомо, же отець його Володимир умер, і з жалостю великою поспішався щонайскорій.
Святополк тоді, опанувавши столицю київську, змовившися з вишегорожани на Бориса-брата, аби, як його могли зрадою забити, в чом йому ся обіцяли вишегорожани послужити. А Борис святий, Святополка, яко старшого брата, за отця праве маючи і в великой учтивості, хоч йому бояре його радили, аби доходив київської столиці, не хотів жодним способом противко братові старшому нічого злого мислить. Але злость Святополка звитяжила, которий умислив святого Бориса забити. Послав на нього вишегорожан, дворян своїх, лотрів, іменем Путшу, Тальця, Єловича і Ляшка.
А Борис, святий млоденець, в той час стояв на Альті 6, праве в день суботній ку вечору; казав в шатрі вечершо співати, бо шатрами і обозом стояв, з войни ідучи; і сам теж співав з плачем, а по том спати пошов; а вставши рано в неділю, казав священику заутреню служити, а сам ся з набо-женством великим господу богу, перед образом збавятелевим павши на обличчя, молив. А в том йому дано знати, іж се жовніри Святополкові приближають, хотячи його забити. Що услишавши, почав співати той псалом: «Господи, чому ся Намножило неприятелей моїх і много повстають їх на мя?» А до-кончивши заутреню, почав ся з плачем молити, очі на небо піднісши а гледячи на образ Христа-ізбавителя. А скоро услишав наїзд збройних забойцов своїх, до намету великим пудом натираючих, уляклся і почав сльози пущати, яко ріку. То теж священик і слуги його чинили стривоженії, видячи такую пригоду на пана.