Соло бунтівного полковника. Вершина

Але й після звільнення вони поводилися не завжди адекватно. Це виявлялося здебільшого в побутових бійках, адже незручностей і незвичного для них у цивільному житті було немало. Тому захищатися від посягань доводилося частенько. А вони це вміли.

А деякі пенсіонери знаходили собі застосування й в іншій сфері буття. їхні навички бійців ще певний час жили в них і виявлялися не лише в побуті. Багато хто не припиняв тренуватися й у цивільному житі: вони бігали, повторювали з дня на день «кати» рукопашного бою, бойового карате.

Таким бійцем був і Петро Крюк. В охорону одного з найбагатших і найвпливовіших людей України Миколи Назарова він потрапив невипадково: для цього йому знадобилися неабиякі здібності й навіть хитрощі. Ще більше хитрування Крюкові довелося застосувати, щоб потрапити в коло найбільш довірених осіб «хазяїна». Саме Петра Крюка нерідко брав із собою як особистого охоронця син Миколи Яковича — Генна дій. Перебуваючи в центрі подій, що відбувалися під час поступового обернення колишнього пересічного економіста Миколи Назарова на державного чиновника найвищого калібру, Петро Крюк не просто виконував оплачені функції охоронця: він дуже скрупульозно збирав інформацію, потрібну йому для втілення найзаповітнішої мрії в житті. Мрії, з якою він не розлучався відтоді, як уперше усвідомив себе людиною, здатною на великий і серйозний вчинок. Вчинок, який приголомшив би не лише тих, хто знав Петра з дитинства, а й усіх нормальних людей, які звикли сприймати навколишній світ як низку взаємопов’язаних та закономірних подій і які звикли покладатися на власний життєвий досвід, не завжди зважаючи на винятки з класичних правил поведінки окремих особин, що траплялися в історії загальнолюдського розвитку.

З такими самими, як він, охоронцями Петро Крюк намагався будувати рівні й прості стосунки за шевченковим принципом: у всякого своя доля і свій шлях широкий. Мовляв, виконую свої функції добросовісно, а в усьому іншому — в душу не лізьте. Мабуть, і хазяї Крюка, відчуваючи в ньому якісь особливі, відмінні від інших бійців риси, ставилися до нього з повагою й певною пересторогою: «мокрих» справ не доручали, кепкували й підколювали обережно, без фанатизму, наче побоювалися, що цей кремезний, професійно підготовлений чоловік може дати відкоша.

Сьогодні Петро Крюк вирішував, можливо, найважливішу в своєму житті дилему: досягати й далі своєї головної мети, до якої вже близесенько, чи спробувати врятувати життя тому нещасному, якого тиждень тому притягли невідомо звідки й кинули до вівчарні. Саме так тут називали підвал, де працювали «раби» — люди, приречені на довічну каторгу й мученицьку смерть. Смерть у невідомості, без сповіді, причащання та відспівування. Петро не знав, скільки таких нещасних працювало в підвалі на так званій «хімії» — не його то було діло. Але той мужик, якого Крюк побачив випадково, довго стояв перед очима колишнього спецназівця. У ньому знову прокинувся дух співробітника спецслужби. Петро знав: якщо й у цьому разі вдавати, наче все, що відбувається, його не обходить, — він перестане себе поважати. Тож він, полковник спецназу Петро Крюк — такий самий покидьок, як і ті кінчені бандити, що ходили разом із ним з пістолетами під пахвами навколо «височайшого тіла», в яке іноді так хотілося випустити всю обойму з «макара».