Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Проте відмовили.
Марина подумала і махнула рукою: відмовили — то й відмовили! Бог з ним, з «арапчонком». Живуть же без нього люди, проживе й вона. Невелика втрата, аби більших втрат не було.
Їм виділили кілька карет, надійну охорону із стрільців (а втім, після того як стрільці зрадили Дмитрія, вона в їхню надійність щось не дуже вірила), і Марина зі своїми фрейлінами залишила Кремль без жалю і навіть жодного разу, як залишали той Кремль, не виглянула з карети, хоча й залишила у ньому частку — та яку! — свого життя. Живуть же люди без Кремля — то чому вона не може без нього прожити?
Було б життя.
Життя, правда, було, але все ще життя з тривогами, з непевністю у завтрашньому дні. Їй усього лише замінили місце проживання — всього лише. Просто змінився домашній арешт — у зв’язку з переїздом, а на новому місці вона все так же залишиться під арештом.
Як, між іншим, і її батько, і всі співвітчизники з її почту. Себто доля їхня досі так ще й не була вирішена, а тому можна чекати всього. Це ж бо дрімуча Русь, а коли вона стане цивілізованою європейською державою — одному Богові відомо. А він своїх намірів простим смертним не відкриває.
Незважаючи на перемир’я з новою владою (він називав його — «хоч якесь»), Юрій Мнішек, навчений гірким досвідом, коли проти нього бунтарі викотили було гармату, значно зміцнив кругову оборону будинку... Враховуючи досвід нападників, десь роздобув гармату-пищаль (стінобитну) і встановив її перед входом до будинку, велівши обслузі знаходитись при ній невідлучно — вдень і вночі. Обабіч гармати виклали з каміння стіни, аби вберегти обслугу від пострілів з ручних пищалей та луків, приготували значний запас картечі та різного рубленого залізяччя і звичайно ж пороху. І це не рахуючи жовнірів, які теж були готові вдень і вночі захищати будинок. Марина, як побачила ту пищаль, обкладену з боків камінням, трохи заспокоїлась. Карети, у яких їхали фрейліни та слуги, запрудили чи не всю вулицю — московити з-за огорож визирали, подивовані приїздом вчора ще їхньої цариці, а тепер просто шляхтянки, дочки польського воєводи.
Пищаль була грізною на вигляд зі своїм лафетом на високих колесах, а її жерло, націлене на вулицю, звідки могли з’явитися нападники, навіювало впевненість, і Марина трохи заспокоїлась — тут вона нарешті буде в безпеці.
Домочадці воєводи, його родичі, знатні шляхтичі із такими ж знатними шляхтянками, висипали зустрічати гостю.
— Її величність Марина Юріївна, цариця російська!!!
У Марини на очах забриніли сльози, і в ту мить, як вигукнув глашатай, її представляючи, вона готова була розплакатися. Це загледів воєвода і кинувся до дочки.
— Мариночко, радосте моя! — спохопився: — Величносте російського царства.
— Тату!.. — кинулась до нього Марина, вони обнялися й завмерли на якусь мить.
Жовніри і обслуга гармати — всі завмерли як по команді «струнко». Гості воєводи та його слуги розмахували руками й кричали:
— Віват!.. Віват!.. Віват її величності цариці Марині Юріївні, славній дочці Жечі Посполитої!!! Віват, віват славному воєводі Жечі Посполитої Юрію Мнішеку!!!
Юрій Мнішек, злегка обнявши дочку за плечі, повів її до будинку і теж витирав сльозу — треба гадати, радісну. Дочка йшла з ним дрібненькими кроками, маленька, тендітна — дівча дівчам. У руці тримала настільний бронзовий підсвічник — єдине, що вона для чогось прихопила в Кремлі, — на згадку про своє недовге, але щасливе заміжжя і царювання, що так нещасливо закінчилося...
— Хто б міг подумати, коли я із Самбора виїздила весільним поїздом, що так швидко закінчиться моє... моє щасливе царювання аж протягом... Протягом дев’яти днів, — раптом сказала Марина і заплакала, німо й безгучно.
— Bсe у волі Господа нашого, — як міг утішав її воєвода. — А нам Його промисли невідомі. Ти жива, і це головне, а все інше... Інше ми переживемо.
Нахилився до дочки, шепнув:
— Не відчаюйся, моя маленька донечко, яка стала російською царицею. Ходять чутки, що насправді Дмитрій врятувався, встиг зникнути зі своїми людьми і зараз на Дону збирає військо для походу на Москву. Тому й не будемо квапитися з поверненням додому — а раптом Дмитрій ще повернеться?
Марина на рівному спіткнулася...
Не минуло й тижня, як Марина повернулася до батька, а 30 травня воєводу Юрія Мнішека разом з його приближеними раптом викликали до Кремля — на ясні очі нової влади. І викликали як головного посібника Розстриги, самозванця Гришки Отреп’єва, якого воєвода Юрій Мнішек привіз у Москву й посадив на царство — буцімто як істинного сина царя Івана Дмитрія Івановича... Пан воєвода був вражений і обурений. Кричав: