Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Якщо я привіз вам, як ви кажете, самозванця, якогось там Гришку Отреп’єва, то чому ви цього самозванця, цього Гришку Отреп’єва, та одразу ж зустріли як царя-визволителя й коронували на царство? Я що — вас примусив його коронувати, визнавати за царя?!.
Але як тільки пан воєвода прибув до Кремля (а він мав прибути — діватися було нікуди, та й пригрозили в разі відмови доставити його силою), як йому відразу ж влаштували допит.
Спершу думні дяки встановили особу викликаного («Так, я, Юрій Мнішек, шляхтич Речі Посполитої, підданий його мосці короля, самбірський королівський староста і сандомирський воєвода», — змушений був підтвердити викликаний), а тоді за нього взялися думні бояри.
Засипали запитаннями і навіть пригрозили — наче головного винуватця того, що творилося в Московському царстві-государстві, — судити — «істинним судом».
І в чому тільки його не звинувачували. Запахло, як то кажуть, смаленим. Згодом анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» писатиме про ті допити:
«Всю провину за смуту, за вбивство, що відбулося, за кровопролиття вони поклали на пана воєводу, нібито все це відбулося через те, що це він привіз до Москви Дмитрія (якого вони називали зрадником). А пан воєвода пояснював і доводив свою невинність. Пригадали й те, «що тебе, пан воєвода, Бог дивом врятував (за це йому дякуй), адже з тобою те ж саме мало відбутися, що з Розстригою лучилося...»
Зрештою, панові воєводі дали можливість день відпочити — «подумати гарненько» — тож відпустили додому, якщо можна назвати домом дім, у якому він тимчасово проживав у Москві. А через день знову нагально викликали до Кремля на ясні очі суворої комісії (Марина провела батька як на плаху, благала його «триматися» і розцілувала батька в обидві щоки), і все почалося спочатку.
Пан воєвода стійко захищався на допиті і доводив, що він діяв під впливом самої «москви». Сиріч руських, московитів, які визнали «ту людину своїм государем (логіка була залізною, це відчули судді і засовались), а отже, він ні в чому не хотів іти проти волі московських панів-радних, тобто проти Боярської думи».
Запевняв, що він щиро багнув «отримати дозвіл панів сенаторів московських відносно кондицій, на яких він домовився з покійним і завдяки яким міг би дочку свою віддати в подружжя покійному».
Але тут його зупинили (здається, посол Афанасій Власьєв рятував свого симпатика ще з часів Кракова):
— У нас государ робить що хоче, не радячись з панами думними, не так, як у вас, у Польщі!
Найзначнішим звинуваченням було те, буцімто пан воєвода приїхав у Москву «для війни».
— Про війну чи про якусь зраду й не думав, — виправдовувався пан воєвода, — адже і дочки своєї з собою не привозив би (це пролунало переконливо) і не дав би її в подружжя покійному, якби для цього з ним (тобто для війни) приїхав.
Зачепили й питання віросповідання. На звинувачення увести «латинську віру», пан воєвода відповідав у тому дусі, що він, мовляв, як батько слідкував, аби дочка його для спасіння душі від віри своєї не відступала. А тому хотів би, щоб вона «в призначених їй володіннях капеланів у костьолах своїх мала, за зразком багатьох інших».
Воєвода все відмітав з порогу і ні з чим не погоджувався, гнув і гнув своє, часом з оборони переходячи в наступ. Але зрештою стало йому втямки: якщо він бодай в чомусь не поступиться, не визнає себе винним хоч у якихось — хай навіть і другорядних деталях, — слідча боярська комісія від нього не відступиться, адже їй треба будь-що довести, що вона теж у чомусь права, а не просто так смикає підданого короля Речі Посполитої; потрібні були якісь дані, отримані від тестя самозваного царя, які виправдали б їхню змову та вбивство царя.
І воєвода змушений буде піти на деякі поступки і підтвердити достовірність угоди 25 травня 1604 року, текст якої було знайдено в покоях самозванця. Не віднікувався він і від того, що «писав йому розстрига з Москви листа за своєю рукою і дав йому місто Смоленськ (точніше, пообіцяв, бо міста так і не дав. — В. Ч.) з усім повітом, а також Северу всю (теж пообіцявши — не дав. — В. Ч.) і дозволив йому в них костьоли ставити і монастирі римські». (До костьолів та монастирів справа, звісно, так і не дійшла.)
Це вже було щось — у справі зізнання Юрія Мнішека слідчій боярській комісії, і це «щось» мовби виправдовувало дії змовників (вони рятували і віру свою, і землю свою від розкрадання її самозваним царем). Це зізнання бояри веліли перекласти російською мовою і зачитати його біля Кремля — на Лобному місці...
Далі події для Мнішеків розвивалися по-різному: то обнадійливо, коли здавалося, що ось-ось все закінчиться і їх з миром відпустять на батьківщину, то раптом загрозливо. То по якомусь часі знову обнадійливо, але повний рятунок усе не приходив. Мнішеків — і Марину в тім числі — тримали в Москві все літо 1606 року «под крепкой стражей».