Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Що ж до цариці Марини Мнішек, то її з фрейлінами та слугами і неодмінно з батьком вирішено було вислати ще далі (як вважалося, у холодні краї) — в Ярославль.
Так вирішив цар Шуйський — буцімто для «спасіння» самої цариці та її батька. Так їм і було оголошено. А то, мовляв, їх повбивають московити. Хоча насправді цар остерігався (з появою раті нового самозванця під старим ім’ям), що виникне заколот у столиці і Мнішеки врятуються. Чи навпаки, їх таки повбивають повсталі московити, а він навіть послав до Речі Посполитої посла, сподівався миром — хоч і з якимись поступками, — вирішити це питання, що вже йому і набридло, і водночас почало його тривожити. А доти, поки все владнається, Марина Мнішек і має жити подалі від Москви.
А тим часом почала розгортатися громадянська війна на Русі, затіяна новим Дмитрієм, що його буде згодом названо Лжедмитрієм II (чи, може, то й справді Дмитрій Іванович, який дивом врятувався?). Невдовзі прийшла дуже тяжка для царя вістка: у битві, на яку Шуйський покладав стільки надій, новий самозванець наголову розбив урядові війська!
Шлях на Москву самозванцю був відкритий, і це пришвидшило висилку Мнішеків зі столиці царства.
Приготування були недовгими — Мнішеків підганяли в спину. За реєстром, що був складений у Кремлі, на заслання до Ярославля разом з Мариною Юріївною та її батьком відправляли 375 їхніх співвітчизників. Були виділені необхідні карети для панства і візки для пахолків-слуг і 300 стрільців для охорони.
16 серпня 1606 року довга вервечка карет та візків в оточенні 300 кінних стрільців поспішно залишила Москву і попрямувала до Ярославля, граду, заснованого близько 1010 року київським великим князем Ярославом Мудрим і названого на його честь — з 1463 року Ярославль перебував у складі Московського великого князівства, а потім і царства.
Нова кремлівська влада таки постаралася — для поляків було виділено чи не сотню карет, не рахуючи візків для слуг та майна, і та велелюдна кавалькада в оточенні трьох сотень стрільців бравих, вийшовши з Москви, попрямувала не вниз, де колись була нижня Русь, Ростово-Суздальська, з Нижнім Новгородом при впадінні Оки у Волгу, а взяла круто вгору, на північ, прямуючи одним із торгових шляхів, що слався зі столиці царства на північ — через Ярославль і далі на Вологду і Дмитрів... Але вигнанцям, на щастя, далі Ярославля у верхній Волзі не треба було, тож вирушили з надією, що далі їх і не запроторять.
Марина з батьком, — але в різних каретах, — їхали в середині валки, що додатково захищалася ще й жовнірами, а попереду, з боків і позаду скачуть стрільці — кінне цареве військо.
Стрільці зодягнені в довгі, що доходять їм до кісточок, каптани із кольорового сукна. Кожний полк має каптани якогось одного кольору, — стрільці, що супроводжували валку, були всі, як один, у яскраво-червоному вбранні, тож, рухаючись шляхом, маками квітли. Коміри в каптанів стоячі і застібуються на кольорові петлиці, шапки типу мурмолок з хутряними околишами, через ліве плече в кожного шкіряний ремінь, до якого привішуються зарядці. Усі озброєні пищалями і сокирами. «Начальники людей», як називаються старші, мають більше барвистих петличок, пояси їхні багаті, коміри з хутряними опушками.
Стрільці гарцюють на конях — ситих і доглянутих, — гарцюють раді, що їх послано не проти нового самозванця, де можна й голову зложити, а супроводжувати поляків на верхню Волгу — просто розвага, прогулянка гарними літніми днями. Поки туди дістануться та назад неквапливо повернуться, дивись і заколот нового (чи старого — хто їх розбере!) Дмитрія вляжеться. Або він гору візьме, або його розіб’ють. Тож повернувшись з ярославльського походу, вони або царю присягнуть, Шуйському Василію Івановичу, якщо він гору візьме, або новому (чи старому — хто їх розбере) самозванцю — якщо він візьме гору — скільки там ділов-то!
Не впервой! На цьому стояла і стоятиме Руська земля.
Марина Юріївна заспокоїлась і вже цілком належала дорозі, що слалася й слалася попереду. — як і тоді, коли вона не так давно весільним поїздом їхала до Москви, сповнена райдужних мрій і надій.
Але цього разу веселощів мало — не знала, що її чекає попереду. Як і подумати не могла, що в якомусь там Ярославлі їй доведеться жити у вигнанні аж цілих два роки! Добре, що хоч з Москви до Ярославля послана вказівка: Марина Мнішек — «вінчана цариця», а тому з нею слід поводитися «помягче».
Всю дорогу Марина думала не так про себе, як про Дмитрія — невже то він затіяв новий похід на Москву? Невже він і справді врятувався під час бунту 17 травня?