Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Пан воєвода спершу не повірив тому: а раптом це... це всього лише утіха, а Марина вже на тім світі? Але тут примчав посланець від князя Василія Голіцина, одного з головних членів Боярської думи, теж з утішною для воєводи вісткою: його дочка Марина перебуває «во здравії». Більше того, пан воєвода, аби переконатися, що це так, може — влада йому це дозволяє — відвідати свою дочку в Кремлі. Аби на власні очі переконатися, що вона жива й здорова. Хай і пограбована «мужичьем», але то не головне. А головне, що вона жива й здорова.
Не просто було панові воєводі зважитися на поїздку до Кремля. Хоч стрільці мовби й очистили центр Москви від «мужичья», але їхні зграї ще рискали повсюдно і нападали на людей непростого звання. Могли напасти й на пана воєводу. Та й у самому Кремлі ще були зграї тих бунтарів, од яких всього можна було чекати.
Спершу пан воєвода хотів було захопити з собою жовнірів, але йому порадили цього не робити. Для московитів іноземні солдати — що шпичка в ніс, можуть, звернувши на них увагу, напасти й на самого пана воєводу, а тоді чекай непереливків. До всього ж з’ява жовнірів — іноземних солдат — у Кремлі, та ще в такий час, може спровокувати криваву сутичку. Ні, це неможливо. Хай пан воєвода правильно «уразумєєт» — тільки без жовнірів.
Але самому їхати до Кремля? Пан воєвода на таке не міг зважитись — це безрозсудливо. Вірна загибель, адже «москві» не можна й на гран довіряти! Зрештою зійшлися на тому, що пан воєвода може взяти з собою трьох озброєних слуг. Сам він буде четвертим, а це вже... Це вже, вважай, загін.
З трьома слугами — то й з трьома — якось проскочить. Та й сам він не з лопуцька — Бог поможе і захистить.
У Кремлі й справді ще де-де тинялося «мужичье», і все ще з дубинками. Залишки бунтівного натовпу (чому їх досі не повиганяли за кремлівські мури?) все ще шукали собі пригод. А заодно й крові.
Як тільки в Кремлі з’явився пан воєвода, те «мужичье» повитріщалося на нього, як на диво яке. Наче у Кремлі з’явився чи не сам змій горинич триголовий! Там і там чулися вигуки:
— Гля, братва, недобитий воєвода пожалував. Якої трясці приперся до Кремля? Йому що — жизня набридла?
Юрій Мнішек не зупиняючись, із двома слугами (третього залишив біля Спаської вежі на в’їзді до Кремля охороняти карету) встиг прошмигнути до палацу — доки ті бунтівники радилися, що робити з головним лядським заводієм.
Першими в покоях цариці (вже, на жаль, колишньої!) пана воєводу зустріли фрейліни. Зграйкою вискочили — ще злякані, деякі з синцями, не зовсім добре зодягнені, але як радісно защебетали: ах, пане воєводо! Ах, пане воєводо, що ми пережили в цьому клятому Кремлі, що пережили...
— Дякуйте Господу, що хоч живими залишилися. У Москві наших людей багато полягло. Та й досі безпеки немає — все може статися, — Москва сльозам не вірить! (Це сказав, як загледів, що деякі фрейліни плачуть.) Тримайтеся за свою пані — якось врятуємось...
Аж тут і Марина вибігла — легка на згадку.
Не вибігла, а наче випливла — все така ж маленька, граційна, струнка. Та й скільки їй? Стривай, та їй же всього... Всього лише сімнадцять. Вісімнадцятий пішов — ой леле! І вже — цариця. І вже колишня. І це у неповні вісімнадцять — з ким ще таке могло трапитися? Всього лише дев’ять деньочків!.. О боги, боги, за що така несправедливість?.. Хоча... на Бога не можна ремствувати. Як Бог ухвалить, так і буде. Все у Його волі.
Марина вибігла засмучена, в її очах, як встиг загледіти батько, був недівочий сум-печаль...
— Ти жива, доцю? — з гіркотою мовив, ледве стримуючи сльози (ковтав їх). — Жива?
— Як бачиш, тату...
— Жива-а... — полегшено перевів подих пан воєвода. — І це вже добре. Моя найменшенька жива...
— Тільки й того...
— У наш час і в цій дикунській країні...
— Не говори так, тату...
— Але ж це... Це так. Як я кажу.
— Так, але... Я цариця цієї, як ти кажеш, дикунської країни. А вона швидше всього не дикунська, а дрімуча. Дрімуча Русь — я цього не врахувала. Як їхала сюди. Жаль...
— Справді, жаль. Що вона стане цивілізованою, як ми вже будемо там, де перебуває нині руський цар, твій муж, а мій зять.
— Мені жаль Дмитрія. А те, що я врятувалася — поки що врятувалася, це всього лише випадок.
— Але ми, слава Богу, живі. І це вже добре. І я щасливий... Що моя дочка вціліла. Все інше — переживемо. Я подбаю про наше майбуття...
— До нього ще треба дожити...
— Я подбаю про наше завтра.
Тут до покоїв, гупаючи чобітьми, зайшли якісь люди. У голосі, коли роти розкрили, — залізо.
— Побачення закінчено!!!
— Що?.. Як?.. — розгублено озирнувся пан воєвода. — Мені з моєю дочкою не дозволено... Не в тюрмі ж ми, зрештою, не в’язні... Не злочинці якісь.